Сидить в траві зажурена красуня –
Обдертий одяг, стоптане взуття.
Позаду неї вищерблена клуня,
Калина хилить до землі гілля.
Йде подорожній шляхом, подивляє
Єднання суму в дівчині й краси!
ПІдходить ближче та її питає:
- Що сталось? Чом в очах сліди роси?
- Що сталося? Болить душа і тіло.
Забута я, спаплюжена людьми.
- Як звуть тебе, з яких країв ти, діво?
- Я Мова Українська, із Руси.
Книжки, пісні, кіно, телеефіри –
Усе це є, та там мене нема.
Життя у мене безуспішне, сіре.
Слова - сапфіри, світять надарма.
- Не плач, прошу. Візьми себе у руки.
Щось вигадаю я. Бувай, іду!
Прийшов додому. Стріли діти, внуки.
Їм про пригоду розказав свою.
Зібрали раду у великім місті.
І вирішили Мову рятувать.
Знайшли. В траві сиділа, в тому ж місці,
Вмивати стали, коси заплітать.
Найкращий одяг діві тій придбали:
Шовкову юпку, блузу з вишиттям.
Жупан і чобітки подарували.
Таке вбрання не снилось і царям!
Вінок сплели. Накинули хустину.
Дім новий звели. А старий знесли.
Піднеслася похилена калина!
Всміхнулась Мова - Мова із Руси!
Запрошувать усюди її стали,
Найкращі зали їй, місця дали.
Онуки і правнуки виростали.
Слова її, мов душу, берегли.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535845
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 09.11.2014
автор: Крилата (Любов Пікас)