Все оживлене гине із
Зав’яззю у формі меча обосічного.
Можливо, колись древні люди
Так здогадувались про смерть,
Але до того виписували кожну рисочку
Загострення із облич.
Місяць, князь світу, звіщає
Своє світло серпиком.
Все ж для повноти мороку – кіптяви
Йому треба чуття отого
Нужденного піднесення від
Власної надщербленості.
Із підхребетних ран тектиме вода,
Нидітиме самотніми цівочками,
Що від морозу застигнуть,
Назвавшись зірками
У той час,
Коли ти лишень думав про слово.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535684
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.11.2014
автор: Олена Ганько