Так сталося що з самої молодості, після закінчення інституту, Іван залишився на Україні, саме на Україні, не в Україні, бо завжди вважав цю територію частиною Росії. І за радянських часів так воно й було. В містечку де він жив і працював інженером, ані українських шкіл, ані мови їхньої ("наречия", як він говорив) він не бачив і не чув. То почувався комфортно. Говорив він про Росію завжди пихато і гордовито. Вважав себе нащадком великих князів "русских" і ставився зверхньо до українців - "хохлов-холопов", які невідомо звідки взялися на "их исконно русской земле". Коли йому сусід історик колись за чаркою розповів дещо з історії України, особливо про пряме відношення "хохлов"до Київської Русі, то він його послав матом і прозвав українським націоналістом-бандерівцем. І з тих пір вони не спілкувалися. Хоча ні, був ще один випадок, але це вже через багато років, в наші часи, за декілька років до подій в Криму і на Сході. На дев'яте травня п'яний Іван біг за черговою пляшкою горілки (не хватило) і зустрів історика то й пристав з п'яну - чому він не веселиться. Той пояснив, що нема чому веселитися, що ця війна забрала мільйони життів і що його (Іванів) кумир Сталін в свій час видав указ, щоб в цей день не гульки творили, а згадували загиблих. "Ты врёшь" - гаркнув Іван і обізвав історика "фашистом", а той в свою чергу: "Росія зараз і є фашистською державою, а ти фашист". Вони добряче побилися, то Іван вже не в магазин, а додому побіг змивати кров з лиця і одежі. На превеликий жаль, сказані істориком слова, як ми зараз бачимо, були пророчими. Він був професіоналом у своїй справі і битися також вмів добре.
Помаранчеві революції, а особливо остання, впевнили Івана, що українці "его враги" і що треба звідси вибиратися. Вже почав потихеньку збирати речі, хоча жінка і не була в захваті від його ідеї, але що з ним поробиш. Та анексія росіянами Криму і війна на сході зупинили Івана, він вже не ходив злий, не кляв українців і їх владу, а притих весь в чеканні і в щирій надії що війська "Великой России" дійдуть і до міста де він жив. Можливо і дочекався б (хоча навряд, зважаючи як українці заповзято захищають свою землю), але сталась подія, яка вбила Івана, розірвала серце вірного москаля. В нього був єдиний син - гарний, красивий, розумний. Вивчився на програміста і працював в банку, заробляючи непогані гроші. Все було добре, тільки б приєднатись до Росії. От тоді він заживе на повну. Перша біда грянула, коли Іван радів звільненню "Крима и Севастополя, города славы русских моряков": - син заявив що він їде до Львова і що в нього там є дівчина Мирося. "Как "до Львова" - кричав Іван, - "Какая бандеровка? Не поедеш. Там тебя убьют". Але син не слухався, та й взагалі він був сучасною людиною. А вже через декілька місяців, коли Іван "готовил" прапор Росії зустрічати визволителів, син прийшов додому і щось прошепотів матері. Та враз змінилася і зляканим поглядом подивилася на чоловіка, який в цей час слухав російські новини через інтернет. Він спиною відчув цей погляд, різко повернувся і, побачивши злякану дружину: "Что? Что ещё случилось?". "Микола...Микола одружується з Миросею і вдвох їдуть до Штатів на постійне проживання. Вони виграли якийсь конкурс і отримали запрошення. Від'їжджають вже наступного тижня. Він боявся говорити тобі...". Іван підхопився з крісла: "Какккк...Никогдаааа...К врагамммм...Тттты тоже врагггг...Нет у меня сынаааа...". Лице Івана стало багряним, він вхопився за груди і впав як підкошений.
Лікар швидкої, яка приїхала незабаром, констатував смерть від розриву серця...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534665
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.11.2014
автор: Леонід Ісаков