Сходить сонце над степами -
Та не тішить,
Вкрило землю черепами,
Ой навіщо?
Людські кості обвугле'ні
На землиці,
Вдерлись "гості" - дике плем'я
Веселиться.
На пекельному застіллі
Повсідали,
П'ють кровицю, рвуть нам жили,
Мов шакали.
Де пройшлись - нема живого,
Не побачиш.
До якого ж молить бога
Їхня паща?
Чи зродила їх вовчиця
В дикім полі,
Що зробили попелищем
Все навколо?...
Ні, не тішить нині сонце
В високості,
Бо на кожнім-кожнім кроці
Наші кості.
Чорний ворон, зла провісник,
Тризну править,
Має він тепер що їсти,
От забава...
Визирають удовиці
В діри вікон,
Видивляють рідні лиця
Їхні діти.
Де ж ви, де, синочки милі? -
Мати квилить,
За одну ніч посивіла
На могилі...
Посивіла й Україна
З того болю,
Дике плем'я вбило сина -
Та не Волю!
Замість сотні - тисячі натомість
Стануть,
Славень наш озветься громом
Над світами.
Дух, воскреслий на Майдані,
Нас підійме,
Бо земля ця, Богом дана -
Не для війн є!
Зцілим рани серця свого,
Втремо сльози,
З нами правда, з нами Бог є,
Переможем!!!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534210
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 02.11.2014
автор: валькірія