КОРПУС «ПРАВИЙ СЕКТОР». ІНТЕРВ`Ю

Серед  яскравої  публіки  ДУКу  цей  підрозділ  найбільш  харизматичний.  При  чому,  харизма  їхня  –  не  спільна,  а  індивідуальна.  Кожен  з  них  виразний  і  цікавий  по-своєму.  Вони,  якими  б  монолітними  не  були,  напрочуд  різні  попри  спільність  задачі.  Це  –  охорона  Провідника.  Їх  запам’ятовуєш  в  лице  відразу  й  назавжди.  Кожного  зокрема.  Але  є  одна  риса,  котра  єднає  таких  різних  і  незвичайних  чоловіків.  Вона  –  напрочуд  зворушлива:  піклування  про  Першого.  Прискіплива  й  дотошна  мамка  так  не  глядить  свою  дитину,  як  глядять  Яроша  його  охоронці.  Саме  їх  піклування  стало  причиною  нашої  поїздки  в  справжнісіньку  зону  АТО.  А  попросту  кажучи,  на  лінію  фронту.
Увечері  3-го  зателефонував  мені  Влад  Василь  –  голова  інформаційної  служби  політ  виконкому  й  повідомив  про  те,  що  на  Першому  національному  нам  дають  аж  30  хвилин  для  передвиборчої  агітації.  Безкоштовно.  У  нашому  випадку  –  це  щедрий  подарунок.  Підозрюю,  що  це  чиясь  політична  воля  (навіть  здогадуюсь,  чия)  –  ігнорувати  здобутки  «Правого  сектора»  у  цій  війні.  Здебільшого,  напряму  коментуючи  події  в  Пєсках,  чи  аеропорту,  ведучі  новин  говорять  «бійці  АТО»,  або  «добровольчі  батальйони».  Лише  ті  журналісти,  що  не  злякались  поїхати  на  передову,  напряму  називають  у  складі  захисників  добровольців  ДУК  ПС.  Я  взагалі  люблю  спостерігати,  як  репортери  за  кілька  годин  перебування  у  колі  правосєків  переймаються  специфічним  веселим  духом  ПС.  Було  б  непогано,  сказав  Влад,  якби  у  ці  тридцять  хвилин  ми  вмістили  кадри,  де  видно,  як  наші  воюють.  І  ще  –  коротке  інтерв’ю  з  Дмитром  Анатолійовичем.  Кадрів  війни  нам  трохи  хлопці  назнімали.  Дякувати  волонтерам,  що  прислали  камери  GoPro,  тепер  ми  маємо  можливість  знімати  прямо  на  полі  бою.  Залишилось  трошки  –  взяти  інтерв’ю.  Колись,  починаючи  цикл  «Корпус  «Правий  сектор»,  я  писала  про  те,  що  не  готова  брати  інтерв’ю  у  Провідника.  За  час  роботи  в  ДУКу  не  так  часто  довелось  спілкуватись  з  Першим.  Свідомо  уникала  цього,  бачачи,  як  він  зайнятий,  і  розуміючи,  що  на  базі  доста  людей,  щоб  вирішувати  найскладніші  питання,    -  нема  сенсу  Провіднику  голову  зайвий  раз  морочити.  І  от  він  –  той  випадок.  Ідемо  зі  Стрілою  до  будиночка  Першого.  Вона  –  мій  вірний  Санчо  Панса,  хоч  візуально  це  виглядає  навпаки:  у  мене  статура  Санчо,  а  у  Стрілочки  –  Дон  Кіхота,  тільки  набагато  фігуральніше.  Домовляємось  по  ходу,  що  запитання  буде  задавати  вона,  а  я  зніматиму.  Ну,  й  коригуватиму  в  разі  чого.  Надворі  –  тихий  вечір.  Доволі  темний  вже.  З  негустої  темряви  виринає  назустріч  фігура  охоронця,  наче  фантом  матеріалізується  нізвідкіля:
«Стій,  хто  йде?»  -  не  вигукує.  Але  мовчки  перегороджує  дорогу.  Ми  пояснюємо  ситуацію.
- Слухайте,  -  обурюється  він,  -  майте  совість!  Дайте  людині  хоч  трохи  відпочити!
Ми  почуваємось  достоту  так,  ніби  весь  день  набридали  Провіднику  своєю  присутністю.  Виправдовуємось,  що,  мовляв,  ми  б  з  радістю  й  самі  вже  спати  пішли,  але  ж  справи…  Врешті  домовились,  що  ми  прийдемо  зранку,  годині  о  дев’ятій.  Задоволені  пішли  спати,  розраховуючи,  що  до  дев’яти  ми  все  встигнемо  і  прийдемо  на  ранкову  зустріч  красиві  й  елегантні,  як  два  роялі.
Прийти-то  ми  прийшли.  І  навіть  красиві  й  елегантні,  тільки,  як  у  тому  анекдоті:  як  дурні  з  помитою  шиєю.  У  будиночку  Першого  нікого  вже  не  було,  о  шостій  ранку  він  виїхав  на  передову  –  у  Пєски,  які  наші  тримають  вже  третій  місяць.  Ну,  ясно,  що  звечора  ніхто  не  знав  про  плани  Команданте  Яроша,  але  ж  у  нас  –  свої  плани.  Що  робити?  Звичайно  ж  їхати  на  передову.  На  базі,  як  завжди,  немає  машини?  Методом  добре  продуманого  скандалу  здобуваємо  машину.  У  мене  не  годиться  апаратура  для  гарної  зйомки?  Як  кажуть  у  нас  –  «говно  –  вопрос!»  на  базі  два  журналісти  знімають  фільм  про  правосєків,  та  за  можливість  перескочити  на  передок,  вони  мені  хоч  втікаючих  сєпарів  назнімають.  Немає  грошей  на  бензин?  У  моєму  гаманці  ще  є  дві  двохсотки,  а  один  з  журналістів  –  Володя  Демченко,  оператор  –  витягає  дві  сотенних  купюри.
- Правосєки  рвуть  стереотипи,  -  сміється  Вовка,  -  зазвичай  мені  платять,  щоб  я  кудись  поїхав,  а  тут,  щоб  познімати  правосєків,  самому  платити  доводиться.            
Збирають  нас  по  всіх  правилах  бойового  виходу  –  каски,  броніки,  тактичні  рукавички.  Мій  натівський  бронік  для  мене  занадто  важкий,  тому  його  віддають  Вовці,  а  на  мене  одягають  Шведів  кевларовий.  Каска  дуже  незручна,  тисне  в  підборіддя,  але  серйозність  пацанів  не  дає  приводу  для  капризів,  -  «бо  то  є  вОйна!»,  як  каже  наш  Кум.  Нарешті  вмощуємось,  втискуємось  серед  автоматів  з  піддульними  гранатометами,  планками  Піккатіні  й  оптичними  прицілами  –  наша  розвідка  упакована  волонтерами  гарно  (усім  би  підрозділам  так).
- От  не  заздріть!  -  Уловлює  мій  настрій  Швед,  що  вмощується  на  місце  водія.

 Ми  реально  –  круті!  Нас  везе  сам  Швед,  а  поряд  з  ним  –  легендарний  розвідник  Бандера.
Мабуть,  розвідники  й  повинні  так  виглядати,  щоб  ніхто  їх  не  запідозрив  у  приналежності  до  розвідки.  Тому  ці  два  крутих  персонажі  аж  ніяк  зовні  не  схожі  на  тих,  чия  служба  «і  опасна,  і  трудна,  і  на  перший  взгляд  как  будто  нє  відна».  Швед  схожий  на  інтелектуала-доцента,  що  давненько  втратив  роботу  з  усіма  наслідками  втрати  на  лиці.  А  Бандера…  Бачили  фільм  «Ліквідація»?  Так  от  Бандера,  так  само  як  і  командир  розвідників  Барс,  запросто  могли  б  там  зіграти  помітні  ролі.  Причому,  з  різних  боків  барикад.  Тим  не  менш,  умощуючись  поряд  з  Шведом  у  нашу  камуфльовану  машинку,  худорлявий,  сухий  Бандера  у  темних  окулярах  на  пів  обличчя  наспівує  пісеньку  Франека  Кімоно  на  вишукано-чистій  польській,  не  зіпсованій  жодним  акцентом,  і  цитує  Міцкевича.  В  оригіналі.  Та  це  вже  не  дивує,  позаяк  Швед,  що  вже  сидить  за  кермом  на  моє:
- Швед,  а  кажуть,  ти  вільно  володієш  чотирма  мовами,  це  правда?
Кидає  недбало:
- Брешуть.  Трьома.  Англійською,  німецькою,  шведською.  
Вилітаємо.  Крейсерська  швидкість  120  кеме  на  годину  зменшується  тільки  на  блокпостах.  Звиклі  до  їзди  по  фронтових  дорогах,  правосєки  не  рухаються  повільніше.  
- А  пам’ятаєш,  -  звертається  до  Шведа  Бандера,  як  на  цьому  блокпосту  наші  даїшників  налякали?  –  І  до  нас,  -  ті  вибігли  навперейми,  а  наші  двері  відкрили,  на  коліно  впали  й  стволи  навскидку.  Ті  й  присіли,  й  руки  догори.
- Га-га-га-га!  –  Дружно  регоче  машинчина  камуфльована,  броньована  й  нашпигована  зброєю  начинка.  Всі  не  люблять  блокпостівських  ментів,  особливо  беркутів.
- Стоять  на  постах,  -  жаліється  Бандера,  -  нарядні,  як  півні:  броня,  каски,  камуфло.  А  там  хлопчики  голі-босі  під  кулями.
- Зате  напишуть  їм  «учасники  АТО»  -  обурююсь  я.
- Та,  які  вони  учасники?  –  докидає  Бандера,  -  так,  «співучасники»!
Знову  регіт.  От  так  і  народжуються  байки  правосєків.
- Увага  новчакам,  -  раптом  серйознішає  Швед,  -  ми  в’їхали  у  двадцятикілометрову  зону.  Це  –  територія  перед  останньою    фронтовою  смугою.  Вважайте,  що  ми  вже  на  фронті.  Охорона,  тримаємо  зєльонку,  наші  передали,  справа  працює  снайпер.
Притихлі  влітаємо  на  останній  блокпост.  Нас  там  чекає  конвой.  Зустріч,  як  в  кіно:  закуті  у  броню,  затулені  балаклавами  й  касками,  озброєні  кулеметом    бійці  перелітають  через  борти  броньованої  «ельки».  Сміх,  жарти,  обійми:
- Гюльчатай,  відкрий  личко!
Гюльчатаї  –  чорні  від  постійного  осіннього  сонця,  припилені.  Змінені  обличчя,  видублені  запеклими  боями,  -  навіть  близьких  друзів  не  відразу  впізнаєш.  Барс  –  командир  розвідки  –  незвично  суворий  і  зібраний.  Про  тилового  Барса  –  такий  собі  типаж  одеського  конкретного  пацанчика  з  опереточною  золотою  фіксою  –  можна  забути.  Чіткі  команди,  жорсткий  тон.  Барс  проганяє  Шведа  з  місця  водія  у  кузов  «ельки»  й  сам  вмощується  за  кермо:
- Дівчинко  моя,  -  ласкаво  гладить  кермо,  скучила  за  мною?  –  І  до  нас,  -  ну,  шо,  покійнички,  поїхали?
Ми  реагуємо  на  фронтовий  гумор  якось  кволенько.  Відчуття  нереальності  посилюється.  Мабуть,  так  діє  адреналін:  почуття  загострюються,  навіть  зір,  здається,  стає  гостріший.  Я  давно  знаю  за  собою  таку  рису  –  концентруватись  у  екстремальній  ситуації.  Поряд  виструнчена  Стріла  як  ніколи  нагадує  натягнуту  у  тятиві  справжнісіньку  стрілу,  така  вона  зосереджена.  А  один  із  журналістів  –  Коля  –  той  геть  переляканий  і  навіть  не  намагається  цього  приховати.
Машина  йде  зигзагами  по  поганенькому  асфальту  на  швидкості  сто  п’ятдесят.  Такі  викрутаси,  очевидно,  мають  ускладнити  роботу  снайперу.  Зеленка  по  обидва  боки  майже  зливається  у  суцільний  зеленаво-жовтий  фон.  Скло  опущене  по  обидва  боки:
- Звиняйте,  дами,  -  ґречно  кланяється  у  наш  бік  Бандера  з  переднього  сидіння,  вистромлюючи  у  вікно  автомат,  -  буде  трохи  холодно.
Дами  не  сперечаються,  -  холодно,  то  й  холодно,  аби  не  стріляли.  В’їзд  в  Пєски  навіює  стан  дежавю:  я  вже  бачила  цей  пейзаж  з  елементами  понівеченого  техно  на  відео,  знятому  Богемою.  Хіба  цілої  техніки  стало  більше,  але  вояки  (абсолютно  тверезі  й  неусміхнені)  звеліли,  щоб  відео  і  фото,  яке  ми  зняли  про  них,  не  з’являлось  в  ефірі  протягом  тижня.  По  вулиці,  заповненій  всякими  залізяками  з  дулами,    в’їжджаємо  до  оселі,  в  якій  розташувався  Ярош  з  охороною.  Тут  гамірно  і  людно:  Яна,  Дід,  хлопці-медики.  Вітаємось.  Всі  трохи  здивовані  нашій  появі,  але  питань  не  задають  і  не  осуджують,  навпаки,  поглядають  схвально.  До  Першого  ми  не  потрапляємо,  йдемо  спочатку  дивитись  побут  наших    бійців.  Побут  в  стилі  сюр.  На  фоні  досить  добротних  пєсківських  будинків,  де-не-де  розбомблених  і  обшарпаних,  у  підвалах  і  під  навісами  розташувались  наші  зі  своїми  стволами,  столами,  заставленими  консервами,  мангалами  із  закопченими  казанами,  стільцями  й  кріслами  просто  неба.  Таке  відчуття,  що  правосєкам  незручно  жити  у  чужих  покинутих  будинках  і  вони  туляться  у  підвалах  і  гаражах.  Хоча,  може  я  й  перебільшую,  а  в  гаражах  з  погрібами  просто  безпечніше,  коли  криють  градами.  Хлопці,  що  вже  давно  тримають  цю  ділянку  фронту,  виглядають  змученими.  Особливо  непокоїть  молоденький  Давінчі.  Він  –  художник,  як  і  мій  Саша.  Син  навіть  передавав  йому  зі  мною  альбом  для  ескізів,  олівці  й  купу  начиння  для  малювання.  Щось  так  тривожно  не  душі  за  цього  хлопчика…
Прощаємось  тепло,  обіймаємось.  А  у  наступному  дворі  знову  обійми,  -  з  глибин  гаража  виходить  на  світ  Божий  наш  Арістарх.  Він  медик  і,  здається,  монах.  Яскравий  персонаж  –  статурний,  світло-рудий,  про  таких  кажуть,  золотоволосий.  А  головне  –  очі.  Добрі  і  мудрі.  За  Арістархом  вибігає  –  виходить  ще  купа  наших.  З  ними  новенька  білявка.  На  базі  вона  пробула  щось  із  пару  днів  і  відразу  потрапила  на  передову  у  складі  команди  госпітальєрів.  Це  –  велике  досягнення,  зазвичай  Яна  так  швидко  медика  не  вибирає.  Ми  цікавимось,  що  білявка  робить  у  них,  і  чуємо,  що  готує  їсти.  Здається,  у  цих  теж  з’явилась  мама-няня.  Це  дуже  добре.  Треба  буде  з  нею  поближче  познайомитись.  
Йдемо  назад  у  розташування  Провідника  теж  медійною  дорогою,  вона  вже  у  кількох  кліпах  засвітилась.  Але  цього  разу  ми  крокуємо  швидко  по  стежці  вздовж  паркану  в  оточенні  автоматників  і  бійця  з  кулеметом,  -  дорога  прострілюється  ворожим  снайпером.
Подвір’я  дому,  де  цього  разу  спинився  Перший,  явно  колись  було  впорядковане  ландшафтним  дизайнером.  Під  навісом  веранди  –  охорона.  
- Тихо,  -  шипить  друг  Калина,  -  Провідник  спить.  
- Ліг  о  третій,  а  о  в  шість  –  уже  в  дорозі.  Не  будемо  будити,  -  пояснює  котрийсь.
Ми  погоджуємось,  що  будити  не  будемо.  Сидимо,  розмовляємо  про  життя,  війну,  порядки  й  побут  на  базі.  Розмова  не  завжди  елегійна,  часом  переходить  в  гостру  фазу.  Тоді  хтось  шипить:
- Та,  тихше,  ви,  не  кричіть,  бо  збудите.
Посміхаюсь  подумки,  так  колись  моя  бабуся  шипіла,  коли  мої  хлопчики  спали,  а  хтось  шумів.  Нарешті  виходить  їх  підопічний.  Дивується  нас  побачивши,  посміхається.  Це  треба  бачити,  як  ці  здорові  й  сильні  дядьки,  що  не  раз  доводили  свою  вірність  і  звитягу  в  бою,  дивляться  на  Яроша.  Таке  враження,  що  це  вони  його  народили  й  виховали.  
Швидко  пояснюю  Дмитру  Анатолійовичу  ситуацію,  коротко  обговорюємо  тему  розмови.  Працювати  з  ним  –  задоволення,  бо  не  треба  зайвих  подробиць,  в’їзд  в  тему  –  моментальний,  розмова  про  значимість  події  –  зайва.  Перший  –  розумник:  треба  –  то  треба,  й  ніяких  зайвих  мансів.  Сіли.  Почали.  Стріла  задає  питання.  Провідник  відповідає.  Моє  побажання  говорити  більше,  ніж  запитують,  враховує.  Все  йде,  як  по  маслу.  І  раптом  на  дерево,  що  росте  позаду,  буквально  вилітають  дві  кицьки.  
- Я  перепрошую,  -  не  може  стримати  сміх  оператор  Вовка,  -  але  вже  байдуже,  що  Ви,  друже  Провідник  скажете,  глядач  все  одно  дивитиметься  на  кицьок.
Ярош  оглядається  й  сміється.  Який  же  в  нього  гарний,  відкритий  сміх!
Очікуємо,  поки  кицьки  позлазять  з  дерева.
- Ні,  бо  й  справді,  -  виправдовується  Вовка,  -  це  надворі  вони  на  віддалі,  а  у  кадрі  прямо  у  Вас  над  головою,  наче  зараз  стрибне.
Перший  все  розуміє.  Зосередились.  Йдемо  далі.  Питання  задаємо  про  команду,  яка  не  тільки  демонтуватиме  існуючу  систему,  але  й  будуватиме  нову.  Ярош  розповідає  про  своє  бачення  системних  перетворень  у  суспільстві,  які  йтимуть  швидко,  якщо  змінити  підходи  до  формування  професійних  команд  різного  рівня.  Я  питаю  про  готовність  ПС  брати  на  себе  відповідальність  за  радикальні  дії.
- Я  не  люблю  слова  «радикальні»,  -  посміхається  Перший,  -  у  зв’язку  з  певними  політичними  силами.  Давайте  будемо  вживати  термін  «революційні».  Правий  сектор  готовий  брати  на  себе  відповідальність  за  продовження  національної  революції.  І  так  само  готовий  відновлювати,  відбудовувати  країну.  
Намагаюсь  запам’ятати  дослівно,  хоч  і  буде  відеозапис  розмови,  який  ми  згодом  розшифруємо.  Можна  буде  спокійно  перечитати,  без  канонади  на  задньому  плані.  Так,  саме  канонади,  що  складається  з  автоматних  і  кулеметних  черг  і  погуркування  мінометів.  Добре,  що  це  буде  чутно  на  відео,  ніхто  не  скаже,  що  запис  вівся  десь  у  затишному  дворику  в  тилу.
Вовка  підзнімає  технічні  моменти,  а  ми  в  цей  час  жартуємо  й  сміємось.
- От  життя,  -  жартома  жаліється  Перший,  киваючи    в  бік  красуні-Стріли,  -  говоримо  про  політику  з  гарною  жінкою.  Треба  би  про  любов.  Сподіваюсь,  цього  не  покажуть  по  телевізору?  Я  ж  маю  дружину.
Так  весело,  не  звертаючи  жодної  уваги  на  мінометний  фон,  доходимо  до  наших  машин.  Фото  напам’ять  виходить  органічно.  Нарешті  і  в  мене  буде  фотографія  з  Дмитром  Ярошем.  Тепло  прощаємось.  Гарна  зустріч.  Шкода,  що  мало.  Хоча,  я  не  думаю,  що  з  людьми  Ярошевої  харизми,  розуму  і  почуття  гумору,  колись  було  би  досить  часу,  щоб  наговоритись.
Відходимо.  Нас  знову  обіймає  війна,  -  охорона  з  автоматами  й  кулеметом,  камуфльовані  машини,  швидкість  на  грані  шкали  спідометра.  Але  Господь  милостивий  до  нас,  додому  вертаємось  цілими  й  без  перешкод.  Кажуть  розвідники,  пощастило.  На  задньому  дворі  біля  гаража  вивалюємось  з  черева  машин  збуджені,  почуваючи  себе  майже  героями  й  полегшено  зітхаючи,  що  не  мали  змоги  перевірити  рівень  свого  геройства.  У  одній  з  машин  врубаємо  музику  на  всю  іванівську.  Дискотека  правосєків,  що  повернулись  з  передової  –  явище  не  до  описання!  Бандера,  Швед,  Барс,  брородатий  Педро,  схожий  на  пірата  з  дитячого  кіно,  Вовчик  у  шоломі,  Стріла  в  броніку  з  трояндою,  зірваною  у  палісаднику  будинку  Першого,  полегшено  зітхаючий  Колька  з  носом,  задертим  до  неба  від  власного  геройства,  -  ось  саме  зараз  і  вони  теж  нагадують  справжніх  кіборгів.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=534030
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.11.2014
автор: alla.megel