Ми трохи інші, ти знаєш... Ти знаєш цей світ.
Нам чи тікати, чи просто стояти до смерті...
В наших серцях було стільки слідів від чобіт -
Ми ж все одно залишались до болю відверті.
Скільки разів починали війну від нудьги -
Майже завжди вигравали в шаленого світу.
Він пробачав, ну а ми повертали борги,
Дужче за інших хотіли по-справжньому жити.
З шаллю на плечах в досвітню сріблясту імлу
Ми крокували самотньо без страху й печалі.
Спогад лихий без вагань обертали в золу -
В душах безмежно хотіли, щоб нас тут чекали.
Сполохом крил зграї диких нічних кажанів
В небо злітали, десь гублячи серця удари.
В тиші зруйнованих капищ наш голос дзвенів
Запахом осені стелячи стежку у далі.
В тяжкій борні ми створили надійніший щит,
Меч нагострили ковальнями власного смутку.
В вирі сталевих потертих думками століть
Ми так хотіли, щоб нас взагалі не забули.
З осені в зиму пірнули без зайвих зусиль...
Та залишили на спомин пригоршню усмішок.
Навіть якщо ми загубимось в гребенях хвиль -
Світ не загине... Та більше не буде колишнім...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=533688
Рубрика: Лірика
дата надходження 31.10.2014
автор: Вітрова Доця