В найважчу для судеб годину,
на спраглiй до життя землi,
загинув в рiвчаку рiллi…
як гiлка зламана полину.
Я боронив свiй край, родину,
свiй отчий дiм… А чи ж зумiв?
Загинув. Але, не жалiв
життя свого - за Україну,
за тих людей, що їх не знав,
за їх домiвки i родини,
у тi безглуздiшi години
надiю у душi плекав:
що те гiлля, оте корiння -
з людського роду, з роду в рiд,
з найнайкремезнiших порiд,
твоє майбутнє поколiння,
моя згорьована країна.
Я вiрю в них, що не пiдуть,
неначе погорiльцi в путь,
з колiн пiднiмуть Україну.
Я вiрю, забуяють знов -
твої лани, сади розквiтнуть,
i з вiдусюди буде чуть
одну iз мальовничих мов.
Хто зна… а може й я долину
з небес до них, як спiв птахiв,
чи в нивi золотих хлiбiв -
духмяним присмаком полину.
Чи пригадають? Може й нi,
оту, незнаную людину,
що боронила їх родину,
на тiй… безглудiйшiй, вiйнi.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=532529
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.10.2014
автор: Леонид Жмурко