А нiч така, неначе та – остання,
з-понад усiх вiдпущенних ночей,
коли безоднi стомлених очей
не досягне промiння цнота рання.
Не доторкнеться вранiшнiх - роси,
й квiток. Не пригорне, не приголубить.
Рожевi перли у травi не згубить
з розплетеної мимохiть коси.
I мимохiть усе земне погубить.
I що менi, iз того що ця мить
остання, може, iз буття земного?
Коли в обiймах мiсяця блiдого
на тiлi бiлiм пелюсток тремтить.
(Кружляє вир зiрок, як в заметiлi
I всесвiт в тартари шалено мчить.
А поруч мене дiвчина лежить
з рожевою трояндою на тiлi).
I що менi отiї заметiлi..?
Я п’ю iз вуст, з очей, до забуття
духмяний мед… отой пекельний трунок,
який всi називають поцiлунок,
а ми, удвох, звемо його – життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=531623
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.10.2014
автор: Леонид Жмурко