“Ой, не стій, мій коню,
біля тої брами,
де живе дівчина
з чорними бровами.
Її батько, мати –
дукачі погані,
а ми, коню милий,
сіромою звані.
Гей, поїдем, коню,
за Дунай гуляти,
повоюєм турка –
будуть в нас дукати!”
Ой цвіте калина
молодим розмаєм –
гуляє, гуляє
козак за Дунаєм.
Нагулявсь уволю,
рядиться в дорогу –
на коня саджає
сироту убогу.
“Нащо, любий коню,
нам оті дукати? –
У багацькім домі
будуть зневажати.
Нащо ті дукати
козаку-сіромі,
як неволю знати
у чужому домі?
Сирота убога
буде доглядати,
у своєму домі
буде нам як мати!”
Створено 19 - 21. 03. 1988 року, смт. Брошнів (Івано-Франківщина)
Опубліковано: "Моя пісня", Львів: "Сполом", 2004. - 120 с.
С. 107, 108
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=529711
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 13.10.2014
автор: Т. Василько