Ми не забули, що ми українці,
Що лиш перед Богом на колінці,
Що вишнева Україна – наша мати
І синьо-жовтий до кінця тримати,
Що славний Дніпро – наш батько,
А москаль то злий недобрий дядько,
Що славимося гостинністю й любов’ю,
Але Вкраїна омивається кров’ю.
Боже, впаду я на коліна,
Бо повторюється руїна,
Бо брат іде на брата,
Це невідворотна втрата.
Бо в дітей немає більше тата,
А мати проклинає того ката,
Що забрав її кровиночку,
Коханую її дитиночку.
Та чому не віриш Ти в мої слова?
Бо не під прицілом моя голова?
Чому не хочеш чути слів моїх?
Бо я не там, не серед своїх?
Серед попелу й туману,
Щоб повели мене в оману,
Щоб вмирати за Батьківщину,
Поки вони грабуватимуть родину?
Та слова молитви щирі,
Хочу щоб жили ми в мирі,
Брат брату має допомагати,
Ти маєш все це відчувати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=528909
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.10.2014
автор: Назар Йордовський