Бегейчине горе

                                   Б  е  г  е  й  ч  и  н  е      г  о  р  е  

Стара  Бегейка  не  могла  спати  вже  третю  ніч.  Написала  внучка  з  Челябінська,  що  на  днях  приїде  в  гості.  Ця  радість  відібрала  сон.  Катерина  вкотре  читає  листа,  виймає  з  шафи  вишиту  сорочку,  яку  тримає  в  подарунок  внучці,  любовно  гладить  вишиті  подушки  та  рушники,  які  приготувала  їй  на  посаг.  Купила  в  крамниці  пляшку  червоного  вина,  дві  сумки  продуктів,  які  поскладала  в  старий  холодильник,  поприбирала  в  кімнатах,  зарубала  когута  і  збила  у  масельниці  грудку  масла  зі  свіжої  сметани.  Бегейка  перерахувала  заощаджені  для  внучки  вісім  тисяч  гривень,  поклала  їх  у  конверт,  послинила  краї  і  міцно  заклеїла.  Знайшла  у  перескринку  кольорові  олівці,  які  багато  років  тому  Катруся  забула,  і  намалювала  дві  пташки  серед  польових  квітів.  Трохи  подумавши,  написала:  “Дорогій  внученьці  Катрусі  від  баби  Катерини”.  Сховала  конверт  у  скриню  під  стосу  білих  лляних  простирадл  і  задумалася…
Бабі  Катерині  сімдесят  вісім  років,  вона  достатньо  висока,  суха  і  дещо  зсутулена.  У  молодості  вражала  красою,  зачаровувала  парубків  гнучким  станом.  Згадує  молоді  роки  і  плаче…
Ціла  родина  потерпіла  через  Петра,  Катерининого  рідного  брата,  який  боровся  за  Україну  в  Українській  повстанській  армії.  Часто  згадує    Катерина  Воркуту,  кирзові  чоботи,  стару  куфайку  і  тяжку  працю.  Та  молодість  всесильна,  бо  має  майбутнє.  Коли  повернулися  в  село,  була  вже    тридцятилітньою  дівкою.  Як  нині  пам’ятає  той  день:  стояли  з  мамою  на  згарищі,  на  місці  колишньої  хати  і  плакали.  Одна  пивниця  залишилася,  і  ту  замулило  до  половини.  І  раптом  лунко  зацокали  копитами  коні.  Подивилась  на  вершника:  добродушне  обличчя,  примружені  очі…
-  Ну  і  гарну  ж  дівчину  ви,  нанашко,  привезли,  як  раз  для  мене.
-  Ой,  Дмитруню,  та  невже  то  ти?  Такий  красень  виріс,  а  маленьким  все  хорував,  завмирав  невідомо  чого,  -  ще  дужче  розплакалась  мама,  обнімаючи  свого  хрещеника,  сина  найкращої  подруги.          
Ще  того  дня  почав  копати  фундамент.  Мама  спала  в  пивниці,  а  вона  на  Дмитровому  возі.  Водив  у  свята  по  лісах,  розстеляв  м’ягенький  мох,  шепотів  солодкі  слова.  Вітер  голубив  старі  сосни,  а  вона  дивилась  у  блакитні  небеса  і  не  вірила  своєму  щастю.  До  осені  зліпив  таку-сяку  халабуду,  а  після  Різдва  й  побралися.
Через  рік  вже  колисала  маленького  Івася,  гарного,  як  липневе  сонце.  Дмитро  добудував  з  правого  боку  хати  ще  дві  кімнати,  Івась  ріс  здоровим,  міцним.  Було  так  добре,  та  ба…  Дмитро  ні  з  того,  ні  з  сього  дістав  чорну  хворобу.  Кидало  ним  по  два-три  рази  на  місяць,  кидало  де  напало:  в  полі  –  в  полі,  в  лісі  –  в  лісі.  Якось  кинуло  з  кладки  в  воду,  то  він  і  втопився.  До  року  вмерла  мама.  Пережила,  переплакала.  Життя  має  молоду  душу.  Навчилася  дивитись  жорстокій  правді  у  вічі.    
Іванко  виріс  дуже  вродливим  хлопцем,  вивчився  на  інженера.  Загоїлась  роз’ятрена  душа,  здавалося,  що  нарешті  здобула  спокій.  Якби  ж  то…  
З  Челябінська  відізвався  Василь,  Дмитрів  брат,  якого  відправили  туди  з  Колими  після  того,  як  відбув  покарання  за  участь  у  визвольній  боротьбі.  Писав,  що  повдовів,  хворіє  на  силікоз  та  туберкульоз  легень,  страшенно  сумує  за  рідним  краєм  і  був  би  радий  побачити  когось  з  рідних.
Не  довго  думаючи,  Іванко  зібрався  і  поїхав  до  стрийка  Василя.  Даремно  чекала  Катерина  сина,  він  не  повертався.  Написав,  що  працює  шахтарем  у  залізорудній  шахті,  живе  у  стрийка  і  приїде  не  скоро.  Засумувала,  затужила  Катерина.  Син  приїхав  через  три  роки  з  невісткою  Шуркою  і  внучкою  Катюшею,  названою  так  “в  честь  бабушки”.
Вродлива  рожеволиця  невістка  зразу  сподобалася  Катерині,  тільки  незвично  було,  що  розмовляла  не  рідною  мовою.  Погостювавши  і  напакувавши  повні  валізи,  діти  знову  поїхали  до  Челябінська.
Катерина  складала  копійку  до  копійки,  не  доїдала,  не  досипала,  економила,  як  могла,  щоб  хоч  трохи  допомогти  дітям.  Назбирає  сотню  чи  дві,  перешле  до  Челябінська,  і  знову  складає…  
Коли  Катрусі  виповнилось  вісім  років,  всі  троє  вдруге  приїхали  у  Затулинці.  Шурка  постаріла,  осунулась,  Іванко  те  саме.  Катруся,  правда  виросла,  порозумнішала,  погарнішала  ще  більше.  Кожен  день  снідали,  обідали  і  вечеряли  при  пляшці  оковитої.  Іванко  прокидався  зранку    напівтверезим.  
Заболіло-защеміло  материнське  серце.  Просила,  сварила,  плакала.  Та  даремно.  Через  три  роки  опісля  Іванко  написав,  що  Шурка  померла  від  отруєння  алкоголем.  А  ще  через  два  роки  отримала  телеграму,  що  помер  Іванко.
Зібрала  останні  сили  і  останні  гроші  та  й  поїхала  до  Челябінська  на  похорон  сина.  Що  то  був  за  похорон  –  страшно  згадувати.  За  труною,  швидкоруч  збитою  з  негибльованих  дощок,  ішло  з  десятеро  пияків,  напівп’яна  Шуркина  сестра  вела  за  руку  заплакану  Катю.  В  кінці  процесії,  вся  в  чорному,  тримаючи  у  тремтячих  руках  покручену  свічку,  ішла  вона,  Катерина,  мати  єдиного  сина,  якого  знайшли  у  рові  неживого.  Чи  хто  вбив,  чи  від  перепою  вмер,  не  знає  досі.  Екскаватором  вирили  глибочезну  яму,  опустили  шнуром  труну,  екскаватором  засунули.  Ні  тобі  священика,  ні  водиці  свяченої,  ні  молитви,  ні  слова  доброго.  Хотіла  забрати  до  себе  Катрусю  –  Валя  не  дала,  та  й  пригнічена  горем  дівчинка  не  хотіла  нікуди  їхати.  Отак  і  приїхала  додому  з  пересохлою  від  горя  душею  і  тільки  німим  стінам  було  відомо,  які  муки  тамувало  її  серце.

* * *
Під  вечір  у  п’ятницю  на  Бегейчине  подвір’я  ступила  висока  світловолоса  дівчина  у  білій  майці  і  голубих  шортах  у  супроводі  смуглявого,  набагато  старшого  від  неї  чоловіка  з  глибоко  запалими  очима,  під  якими  залягли  темні  синці.  Вони  байдуже  роззирались,  стиха  перемовляючись.  Побачивши  Бегейку,  дівчина  прибігла  до  неї  з  словами  “Привет,  бабушка”  і  цмокнула  стару  в  щоку.  
За  столом  Катя  з  Артуром  (так  звали  чоловіка)  переки-дались  зрідка  словами,  не  звертаючи  уваги  на  стару  Бегейку,  що  подавала  і  подавала  пахучі  страви,  щедро  припрошуючи  їх  їсти.
-  Мы  не  против  бы  отдохнуть,  устали  с  дороги,-  промовила  після  вечері  Катя,  а  стара  Катерина  несміливо  запитала,  ким  цей  Артур  їй  доводиться.  Але  та,  не  відповівши,  пішла  з  ним  у  приготовлену  для  неї  кімнату.  Ойкнуло  Бегейчине  серце,  важкі  думи  обсіли  голову.
В  суботу  зранку,  подоївши  і  прив’язавши  у  загороді  корову,  готувала  сніданок,  щохвилі  позираючи  на  зачинені  двері,  за  якими  вовтузились  гості.  Після  сніданку  повідомили,  що  “идут  гулять”,  а  вже  на  обідньому  столі  появилась  пляшка  горілки  з  промовистою  назвою  “Слава”.    
Намагання  поговорити  з  Катрусею  були  марними,  Артур  грубо  обірвав  Катерину  на  півслові.
-    Ты  нам  не  указ,  так  что  уймись.
-  Що  значить  “уймись”,  та  хто  ти  такий,  щоб  казати  мені  “уймись”?  –  не  витримала  Катерина.  Мені  досить  того,  що  твої  батьки,  Катрусенько,  пропили  все,  навіть  твоє  дитинство.  Їхні  душі  роз’їв  блуд,  то  хоч  ти  прожий  життя,  а  не  прокапарай  його.  Якби  ти  знала,  який  біль  тамує  моя  душа,  якби  ти,  ластівонько  моя,  знала.
-  Бабушка,  успокойся,  ведь  ничего  плохого  не  случилось,  всё  нормально,  -  промовила  Катруся,  не  піднімаючи  очей.
-  Ходімо  на  цвинтар,  покажу  вам  могилу  дідуся,  -  зазирала  в  Катрусині  очі  опісля.
-  Какой  ещё  цвинтар?  Ерундой  занимается,  -  нервував  Артур.
-  Бабушка,  не  приставай,  ладно?  –  попросила  Катя,  дивлячись  мимо  старої  Бегейки.

  * * *
Так  минуло  три  тижні.  В  Затулинцях  вже  знали,  що  двоє  нетутешніх  людей,  які  кожного  дня  сидять  у  барі,  або,  накупивши  спиртного,  влаштовують  у  посадці  “пікніки”,  то  Бегейчині  гості.  Бегейка  відчайдушно  намагалась  поговорити  з  Катрусею,  але  щоразу  наштовхувалась  на  одні  і  ті  самі  слова:  “Бабушка,  я  тебя  умоляю”.
-  Чому  ж  ти,  внученько,  послухати  мене  не  хочеш?  Не  виспівала  в  піснях,  не  виговорила  в  казках,  то  хоч  тепер  скажу.  Тверезий  думає  про  п’яного,  а  п’яний  ні  про  кого  не  думає.  Ти  молода,  золота,  впивайся  тверезим  життям,  рідною  піснею.  Піднімай  очі  догори,  небесні  сили  тобі  допоможуть.    
-  Достала  бляха,  -  чвиркнув  слиною  Артур  і,  гримнувши  дверима,  вийшов  надвір.
-  Та  хіба  ж  це  для  тебе  пара,  дитино  моя?  Хто  він  тобі:  досвідчений  коханець,  полюбовник?
-  О  баб  ушка!  Когда  ж  ты  наконец  замолчиш?  –  промовила  роздратовано  Катя  і  вибігла  за  Артуром.
-  Скоро  замовкну  навіки,  то  вже  недовго  чекати.
Цілу  ніч  голосила  Бегейка  як  за  померлою,  а  вранці,  вмивши  лице  і  збляклі  почервонілі  очі,  сповнена  важкого  болю,  понесла  невеселі  думи  на  цвинтар  до  Дмитра.  Ішла  між  могилами,  як  чорна  примара.  Погідний  день  не  скупився  на  сонце,  пахло  травами,  які,  мов  коси  нареченої,  лагідно  розчісував  коханець-вітер.  Могила  осіла,  боки  пообвалювалися,  дерев’яний  хрест  перехилився,  підігнив.
-  Не  спромоглася  я,  Дмитре,  навіть  хреста  гідного  поставити,  такого,  як  іншим  газдам  вірні  жони  ставлять.  Не  спромоглася,  бо  всі  гроші  до  Челябінська  відпливали.  Я  сьогодні,  Дмитре,  не  плакати  прийшла,  а  біду  свою  розповісти,  бо  як  не  розповім,  то  серце  трісне  від  болю.  Катруся,  надія  моя  остання,  слідами  батьків  своїх  пішла.  Виросла,  вибуяла,  та  що  з  того?  В  мене  одна  мрія:  забратися  з  цього  світу.  Прошу  Бога  вдень  і  вночі,  щоби  смерть  була  легшою  від  життя.  Прошуміли,  Дмитрику,  роки,  стареча  змора  ломить  розімлілі  кості.  Руки  терпнуть,  ноги  терпнуть,  погано  бачу.  Вже  ні  на  що  не  ремствую,  але  змиритися  з  втратою  Катрусі  ніяк  не  можу.  І  змінити  нічого  не  можу.
Повернувшись,  застала  Катрусю  з  Артуром  дома.
-  О,  бабушка  угодила,  -  чи  то  радісно,  чи  здивовано  промовила  Катруся  і  зухвало  сіла  Артурові  на  коліна.
-  Бабушка,  миленькая,  мы  деньги  экономим,  а  выпить  ужасно  хо-о-че-е-тся-я,  -  затягнув  Артур.  
-  Я  дам  вам  гроші,  тільки  їдьте  звідси,  залишіть  мене,  не  штовхайте  поміж  людських  обмов.
-  Хорошо,  -  погодилась  Катруся,  міряючи  стару,  захмелілим  поглядом.
Не  виявивши  під  полотном  конверта,  Бегейка  залементувала,  що  гроші  вкрали.
-  Не  украли,  а  взяли,  -  заспокоїв  її  Артур.  –  Они  ж  Катюше  предназначались.  Не  так  ли?

* * *
Ще  тиждень  Катя  з  Артуром  валялись  в  саду,  пили  вино,  кидали  в  кота  і  курей  надкушеними  яблуками,  слухали  якусь  музику,  чекаючи  на  бабину  пенсію.
Отримавши  гроші,  поїхали,  прихопивши  банки  з  тушонками  і  два  комплекти  постільної  білизни.
-  Ще  один  день  віджито,  -  шепотіла  ввечері  сама  до  себе  стара  Бегейка,  вдивляючись  в  лахматі  хмари.  А  вночі  їй  приснилося,  що  маленька  Катруся,  пустуючи,  кидала  до  землі  вишитою  подушкою.  Полотно  розірвалося  і  білий  пух,  зворохоблений  вітром,  здійнявся  до  небес.
Бегейка  прокинулась,  сіла  знеможена  на  ліжку  і  вслухалась  у  тривожне  схлипування  вітру  за  вікном.

                                                         

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527861
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.10.2014
автор: Ольга Яворська