Мені болить твоя глуха байдужість,
мені щемить колючий твій ігнор,
Та будь же чесним! Май таку ти мужність...
Давай зізнаємось, що все уже пройшло...
Минуло те, що нас колись єднало,
зійшло в нікуди, хоча, може, й не було,
виходить, я зовсім тебе не знала,
ми незнайомці, ми чужинці на всі сто...
Ти так любив "любити мені мізки",
Я так чекала, що все зміниться колись,
та все це марно...Все, тепер вже пізно...
Усі ці мрії так ніколи й не збулись...
Я марила тобою, завмирала,
молилась на парфюма аромат,
та в той же час душею відчувала,
що щось у нас пішло уже не так...
І поступово все скотилось нанівець,
засохли квіти подаровані тобою,
порвалась нитка, увірвавсь терпець...
І я здалась... Одна в полі не воїн...
Тепер вже пізно говорити щось мені,
Тепер вже пізно обіймати та просити...
колись ти сам, як від проблеми втік,
тепер благаєш в душу знов впустити...
Я витримала, знаєш, я змогла,
відплакати своє і все забути,
так, дійсно, я закохана була,
та зараз все - цього не повернути!
- Щаслива? - Дуже! - А чому одна?
- Ти знаєш, я багато зрозуміла...
Хай краще буде теплою душа,
ніж поряд крижане вороже тіло...
Ти довго бавився, ти грався в свою гру,
А я страждала, я мовчала і терпіла,
Тож, зараз йди! Запитуєш: "Чому?"
Бо я тебе, нарешті, відпустила!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=527836
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.10.2014
автор: Sama_po_Sobi