Кожного літа близнятка Максимко та Маринка відпочивають у бабусі й дідуся в невеличкому містечку. Тут вони майже все уже знають. З дідусем ходять до озера рибу ловити і купатися, до лісу по гриби та ягоди. Частенько бігають по морозиво до тітоньки Марії, що продає його за рогом сусіднього будинку.
Одного дня Маринка запропонувала братові:
- А давай сьогодні підемо гуляти аж до фонтану? Погуляємо самі без дорослих. Не будемо відволікати їх від справ. Ми не заблукаємо, бо й так усе тут знаємо. Та й не маленькі вже, маємо аж шість років.
- То може хоч скажемо де йдемо, щоб не хвилювалися? – відказав на те Максимко. Ану, як виявиться, що нас нема вдома, знаєш який переполох буде?
- Як скажемо, то нас самих нікуди й не відпустять, от побачиш.
- А як шукатимуть? – засумнівався хлопчик.
- Та щось вигадаємо, що ти, як той заєць-боягуз, трусишся?
- Добре, ходімо, - здався Максимко.
Діти нишком вибігли з двору і подалися за ріг будинку. Привітна тітонька Марія вже здаля їм посміхалася, гадала, що вони за морозивом до неї поспішають. Та діти лише привіталися й побігли далі. З вулиці на вулицю і ось вони вже біля фонтану, що в центрі містечка. Тут було безліч різних крамничок, тому діти з цікавістю розглядали вітрини кожної. Раптом Маринка й Максимко захоплено зупинилися біля крамнички, якої раніше тут не бачили. З подивом перезирнулися прочитавши вивіску «Чарівні речі». За вітриною було стільки всього привабливого, що діти вирішили зайти всередину, щоб роздивитися цікавинки ближче. У дверях ніжно дзенькнув дзвіночок, і до дітей вийшов дідусь із сивою бородою й надзвичайно приємною посмішкою.
- Доброго дня, діти. Я вже вас зачекався, - промовив він,змовницьки підморгнувши. – Підходьте ближче, не стійте в дверях.
Маринка й Максимко слухняно пішли за дідусем.
- А як ви знали, що ми сьогодні до вас прийдемо? – спитала дівчинка.
- І крамнички вашої раніше тут не було, - дивувався хлопчик.
- Давайте для початку познайомимося, а потім, я все вам поясню, - запропонував дідусь. – Отже, мене звати дідусь Кузьмич, а вас я добре знаю. Ви – Маринка та Максимко. Братик і сестричка, вірно?
- Так, вірно, - здивовано й дружно відповіли діти.
- Справа в тому, дітки, що крамничка ця не проста, вона чарівна. А я в ній працюю. Отже я…
- Чарівник! – вихопилося у Маринки.
- Авжеж, я - чарівник. А крамничка моя чарівна всього місяць, як відкрилася. Ви тут роздивляйтеся, будьте як вдома, а я швидко частування нам приготую, та й розповім вам щось цікаве.
Маринка з Максимком зачудовано роззиралися по крамничці, бо ніколи раніше не мали справи з чарівниками, а дідусь тим часом вийшов до іншої кімнати.
- Оце диво, - прошепотів Максимко, - ми не спимо?
- Не спимо, - відповіла Маринка також пошепки, розглядаючи виставлені на поличках дивовижні речі. – Ось тільки про все дізнаємося, і гайда додому.
- Не поспішайте друзі мої, - промовив Кузьмич, з’явившись у дверях з тацею, на котрій красувалася вазочка з печивом та склянки з какао. – Сідайте мерщій до столу.
Коли діти слухняно всілися, дідусь, поставивши перед ними частування, сказав:
- Ви пригощайтеся і послухайте, що я вам розкажу...
І дідусь чарівник розповів Максимкові та Маринці, як і чому з’явився він та його крамничка у цьому містечку.
- У чарівній країні, звідкіля я до вас прийшов, настали важкі часи. Усі чарівники й чарівниці дуже засмучені. Виявилося, що у світі людей, тобто вашому світі, нікому вже не потрібні дива та казки. Ніхто, чи майже ніхто, не вірить в чарівників та чарівних істот. Тому мене послали наші наймогутніші володарі у ваш світ, знайти когось, хто ще вірить у казку, в дива. Якщо знайдуться такі люди, то наша країна чарівників буде врятована. А ні, то усі ми зникнемо назавжди. Ні див, ні казок вже більше ніколи не буде. За той час, що я мандрую вашим світом, мені жодного разу не траплялися люди, котрі б зацікавилися моєю крамничкою. Вони проходили байдуже повз вітрину, і ні разу не зайшли... Навіть не зупинилися поряд. Всі поспішали у своїх справах. Вже місяць живу у вашому містечку. Час минає дарма, а я й досі не знайшов наших рятівників. Аж сьогодні зранку, я зазирнув у своє чарівне люстерко, і воно показало мені вас. Тому я вже знав, що ви до мене завітаєте, чекав. Дуже сподіваюся, що саме ви допоможете моїй чарівній країні, усім нам чарівникам.
Діти вражено принишкли, замислились над тим, що їм розповів Кузьмич.
- Як же ми можемо допомогти? Що маємо робити, щоб ваша чарівна країна не зникла? – спитав Максимко.
- Ми ж іще діти, - озвалася й Маринка, - хоча дуже хочемо щось корисне для вас зробити.
- Ви мабуть чули в казках, що той, хто зустрічає чарівника, має право на три бажання? Отож, я можу виконати будь-які три ваші бажання, - підморгнув дідусь Кузьмич. – Можете побажати вже, й негайно усе задумане здійсниться, можете взяти час на роздуми. Але пам’ятайте, ви маєте вірити в дива та казки, довіряти мені і дуже мудро використати свої бажання.
Сказавши це, дідусь чарівник вичаклував у повітрі три кольорові прутики і віддав їх дітям.
- Можна забажати будь-що? – запитав Максимко.
- Так, будь-що, - відповів дідусь Кузьмич.
- І все негайно збудеться? – тепер вже спитала Маринка.
- Авжеж, - хитнув головою чарівник.
- То чому ж ви не начаклуєте, щоб ваша країна не зникала? – спитав хлопчик.
- Наша країна і ми, живемо до того часу, поки вірять в диво й казку люди. Ми залежимо від вас і від ваших мрій, - якось дуже тихо промовив дідусь Кузьмич.
- Треба подумати й порадитись, - дуже серйозно сказала дівчинка. – Ми мусимо поквапитись додому, бо нікому не сказали, що пішли гуляти, і дідусь з бабусею будуть хвилюватися.
- Дякуємо за частування,- нагадався хлопчик. – Нам справді додому пора. До побачення!
- На здоров’ячко друзі! - Відповів чарівник і помахав рукою на прощання.
Вийшовши з чарівної крамнички діти швиденько побігли до дому. А там бабуся саме накривала на стіл, був час обіду. Дідусь дрімав у кріслі.
- Де ви були діти, лагідно мовила бабуся, - кликала вас кликала, а ви не відгукувались.
- Ми гуляли, коротко відповіли близнята.
- Мийте руки і хутенько сідайте до столу, - скомандувала бабуся.
Максимко й Маринка сховали чарівні прутики у своїй кімнаті, і побігли виконувати бабусин наказ тихенько перемовляючись. Бабуся бачила, що діти за столом вели себе на диво дуже тихо й чемно.
- Що з вами, любі онучата? – спитала, коли вже пообідали. – Накоїли щось? Накапостили?
- Ні, бабусенько, все гаразд! Просто маємо важливу справу і думаємо, як її вирішити.
- Може ми з дідусем вам допоможемо?
- Ні-ні, ми маємо впоратись самі.
Діти вийшли з-за столу, подякували і пішли в свою кімнату.
- Ти ба, - мовила посміхаючись бабуся, - таємниці у них...
І заходилася мити посуд.
- А чом би й ні? - відказав дідусь вмикаючи телевізор, - у всіх дітей є свої таємниці. У мене також вони колись були.
Бабуся на те лише похитала головою. А Маринка й Максимко сиділи у своїй кімнаті та радилися:
- Треба щось дуже важливе побажати, - шепотіла дівчинка.
- Так-так, щось особливе, - відповідав хлопчик.
Діти перебрали багатенько бажань, та всі вони видавалися не надто важливими й особливими.
- У мене є ідея, - нарешті сказав Максимко, - давай так. Є три прутики. Тобі один – твоє бажання, мені один – моє бажання, а ще один – для всіх.
- Добре, а що ж ти побажаєш? – спитала сестричка. – Іграшок різних чи солодощів?
- Ще не знаю... Поки спати лягатиму, щось придумаю. А ти що хочеш для себе? – запитав братик.
- Бажань багато, та вони всі якісь дрібні і не важливі. Хочеться витратити прутика на щось справді корисне. Іграшок у мене і так вдосталь, та й солодощів нам не бракує.
- Це точно, - задумливо промовив Максимко. І враз стрепенувся: - Є! Одне бажання важливе є! – вигукнув хлопчина.
- Яке? - Спитала Маринка.
- Нехай у всьому світі запанує мир! – тільки Максимко проказав останнє слово, як один з прутиків засяяв, наче бенгальський вогник у новорічну ніч, і розсіявся тисячами блискіток.
- Ой! Одне важливе бажання виконане, - вражено промовила дівчинка.
- Ура! Тепер твоя черга.
Маринка замислилася, і за якусь хвилинку промовила:
- Нехай страшні хвороби зникнуть із землі!- Другий прутик заіскрився і за мить зник, як і попередній.
Діти уважно дивилися на останній прутик, і враз у обох виникло однаковісіньке бажання. Не дарма ж вони близнята, тому й промовили бажання разом:
- Нехай люди мріють, вірять у казки й дива, щоб країна чарівників завжди жила!
Як тільки було сказане останнє слово, третій прутик яскраво спалахнув, розкидаючи на всі боки веселі іскорки і… розтанув. А Маринка й Максимко стояли посеред кімнати тримаючись за руки і щасливо одне одному посміхалися. Діти були раді і впевнені, що використали чарівні прутики мудро.
Не для себе, а для всіх!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526951
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.09.2014
автор: Ніжність - Віталія Савченко