І
Його Гераклом грецькі міфи звали,
Хоч так його всі люди називають.
На вічний труд з небес його скарали,
Тож в нього руки не відпочивають.
Він працьовитий, сильний, витривалий,
Левина шкура плечі накриває;
Лише для свого пана не зухвалий –
Кує ланцюг, на себе одягає,
Найтяжчі всі виконує веління.
Страшний тоді, коли в руках дубина!
Але ступає тихо, по-простому,
Наповнений поривом і терпінням.
Сміються з нього, що проста людина
Працює в стайнях Авгія без втоми.
ІІ
Цнотлива Муза в сорому полоні,
Побачивши його в лихій сваволі,
Як оргіями гасить жар у лоні,
Бажаючи забути муки й болі;
Або, коли розлючений з недолі,
Хапає зброю і в страшній погоні
Біжить на світ у знищувача ролі,
В крові невинних багрянить долоні!
Та все ж помимо тих поривів шалу,
Коли в руїнах труд віків зникає
І дій великих погасає слава, –
З шаленства прокидаючись помалу,
Покірно стан звичайний свій приймає
І далі вершить богатирську справу.
ІІІ
Він мало цінить всі свої стремління
І ще не знає, ким він є, ким буде,
Не знає, що, з’явившись із горіння,
Для себе місце між богів здобуде;
Боги це знають, будучи в тремтінні,
Бо падає з його очей полуда,
Тож весь Олімп у лютому кіпінні
Ганяється за ним завжди і всюди.
Зміїлись ще в колисці люті гади,
Щоб задушити у смертельнім стиску,
І безліч велетнів на нього насідає.
Безсильні гнів, і засідки, і зради!
Він переможе... і в буремнім блиску
Окови з Прометея позриває!
Adam Asnyk
Herakles
I
Greckie go mity Heraklesem zwały,
Chociaż właściwie ludem się nazywa.
Na wieczną pracę nieba go skazały,
Więc jego ramię nigdy nie spoczywa.
Jest pracowity, silny i wytrwały,
Lwia skóra nagie barki mu pokrywa;
Lecz wobec pana swojego nieśmiały,
Łańcuchów swoich sam kuje ogniwa
I spełnia wszystkie najcięższe zlecenia.
Kiedy podniesie maczugę - to straszny!
A jednak stąpa cicho, najzwyczajniej,
Pełen zaparcia i upokorzenia.
Śmieją się z niego, że jest za rubaszny,
Kiedy go widzą w augiaszowej stajni.
II
Dziewicza Muza nieraz wstydem spłonie,
Widząc jak, grubej oddany swawoli,
Pijaną orgią gasi ogień w łonie,
Pragnąc zapomnieć o tem, co go boli;
Lub gdy, rozżarty nadmiarem niedoli,
Chwyta w szaleństwie za trujące bronie
I na świat biegnie w niszczyciela roli,
I krwią niewinnych plami swoje dłonie!
Jednak pomimo tych wybuchów szału,
Przez które w niwecz idzie wieków praca,
I wielkich czynów szereg się zaciera —
Z obłędu swego budząc się pomału,
Kornie na dawne stanowisko wraca
I spełnia dalej dzieło bohatera.
III
On bohaterstwo swoje mało ceni
I nie wie jeszcze, czym jest i czym będzie,
Nie wie, że cało wyszedłszy z płomieni
Miejsce dla siebie wśród bogów zdobędzie;
Lecz wiedzą o tym bogowie strapieni,
Co w nim mieć chcieli posłuszne narzędzie,
Więc cały Olimp z wściekłości się pieni
I prześladuje go zawsze i wszędzie.
Jeszcze w kolebce posyłał mu gady,
Aby go zgniotły w duszącym uścisku,
I wciąż tysiącem olbrzymów nań godzi.
Bezsilne gniewy, zasadzki i zdrady!
Będzie zwycięzcą... i przy gromów błysku
Prometeusza z więzów wyswobodzi!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526310
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.09.2014
автор: Валерій Яковчук