Я дуже довго думала про Вас...
В цю осінь плачуть зими вже у жовтні.
Такий ось час,він змішує для нас
Тепло в недозимованій ще ковдрі.
Кладе у хмари сонце і пряде
Дощесніги туманами на потім.
І сивину з коси кудись кладе,
І сум він перемелює на попіл.
Я дуже довго Вас ще долюблю...
Ви,певно,вже забули мою душу.
А я у свою спомини кладу
Лише про Вас.І вірить в любов мушу...
Хіба я ображаюсь?Зовсім ні!
Бо Ви пішли...Так Вам це так потрібно!
А я вірші дописую сумні.
Вірші пишу...Якось не дуже здібно...
А вчора!..Не впізнали...Та нехай!
Хіба я менше буду Вас кохати?
Так серденько просило:лиш впізнай.
Стояти б поряд!Слів не промовляти!..
Лише б тримать за руку!..До завжди!
Або лиш до зими!До миті!Трішки!..
Та вітер обтрусив усі сади...
І навіть всі малесенькі горішки!..
Якби Ви той один взяли горіх,
Мені би принесли як з казки!Прошу!..
Та я почула згодом її сміх...
Тепер в душі кохання до Вас ношу...
Забути?Це можливо?Все пройде...
І осінь ця залишиться між нами
Цією тільки зустріччю.Візьме
Вітер горіх і винесе садами
До мене потім...І згадаю Вас.
Це ніби Ви мені подарували.
Забуду я...Можливо...Та для нас
Ще зими вальс дощу не станцювали...
Ви так казали...Знаю,що давно.
Це був той час,коли Ви так кохали...
Але вже стільки зим чомусь пройшло,
А Ви...Цю нашу осінь не впізнали...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=526076
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.09.2014
автор: Відочка Вансель