(кіноманське)
Я обережно зайшла у приміщення. На вулиці було холодно. Вітер наліпив на мою тонку куртку щось, що дуже нагадувало сніг. Він був сірим і шершавим, а зараз танув, ляпаючи брудною водою на роздовбану підлогу торгівельного центру. Крамниці, неосвітлені, з розбитими дверима і вітринами, здавалися темними проваллями, входами в чорну безодню. Кому тепер потрібні всі ті модні електронні прилади, речі від мертвих дизайнерів, вірші мертвих поетів? Хоча поезія потрібна мені. Вона мене живить. Вона дієвіша, ніж їжа, але не така сильна, як любов. Рекламний плакат зі словом "любов", розп’ятий на стіні… Дитячі іграшки, жіноче взуття (і жодних теплих чобітків), листівки турагентства ("Ви завжди мріяли про подорож на Марс"), салон краси, кафе, продуктовий магазин, банкомати, телепорт… Все навкруги тихе і мертве або тихе тому, що мертве. Мені пощастило знайти кілька стікерів з якимось гидотним кавовим розчином і маленьку баночку консервованих овочів. В зеленому акваріумі продуктового магазину ледве рухала плавниками остання рибка. "Не бійся, я тебе не їстиму". Піднялася на 3-й поверх. Нерухомі ескалатори і бите скло під ногами. Прапор неіснуючої держави. Зів’ялі квіти. В кінці довгого коридору світилася крамничка. Я не стала тікати, але на всяк випадок дістала шокер. Скоріш за все там причаївся одинокий заляканий безхатченко. Військові місто покинули, а банди розташовувалися деінде. Оскільки я тимчасово перебувала тут, мені необхідно було знати, хто живе в цьому районі.
Підкрадалася, мов лисиця. Не дихала. Тримала зброю напоготові.
Він був неозброєним. Стояв, не рухаючись. Нагадував манекена в магазині фігурок зі світу кіно. І сам схожим був на кіногероя. Не знаю чому, але відчула себе в безпеці. ("Пильнуй, він же може дістати ножа!"). Інстинкт самозбереження сьогодні конкретно ледащився. Опустила шокер.
- І скільки ж коштує ця краса?
Посеред крамниці за товстим склом знаходився Хижак з однойменного фільму Джона Мактірнана 1987 року. Перше кіно, яке я побачила в кінотеатрі. Так тоді задивлялася на дивовижну, досконалу інопланетну істоту, що вся заляпалася морозивом.
- Він не продається.
- Ви власник?
- Так.
- Та я б і не купила. В мене зараз складнощі з фінансами. Просто цікаво.
Ми обоє грали в гру, що наче знаходимося в нормальному світі і проживаємо наші нормальні життя.
- Він ідентичний оригіналу. Будова тіла, деталі, елементи одягу. Він коштував 20 тисяч доларів.
- Дуже красивий… А знаєте, його творець…
- …так, Стен Уїнстон…
- …помер у 2008 році.
- О!
- Я стежила за всіма його монстрами.
Вперше за останні два місяці я почувала себе вільно і мені було затишно. Схоже, ми обоє захоплювались кінофантастикою. Подивилася на нього уважно. Високий, чорноволосий, десь 35-38 років, говорить з акцентом. Симпатяга. Скоріш за все він мусульманин. Втім, яка різниця. Хотілося подовжити це несподіване відчуття комфорту. Здавалося, наче я знову потрапила у звичне для себе кіноманське середовище. Тільки то був не форум з блогерами-невидимками, а спілкування з живою людиною. Журналістське минуле і проста цікавість змушували мене ставити різні запитання.
- А я можу сфотографувати Хижака?
- Без проблем.
- Дякую.
Поставив ближче свічки. І де він тільки їх взяв? Фото вийшло атмосферним: прибулець, відблиски вогню, зловісні тіні. Я інколи робила фотки. Задокументовувала те, що бачила.
- У вас тут і персонажі "Зоряних війн", і робот-поганець з "Робокопа".
- ED-209.
- Герої, забуті світом.
- Іграшки, якими нікому гратися.
- Нами теж гралися, а тепер покинули.
- Ви не встигли на рятівні шатли?
- Я лишилася тут, щоб дочекатися одну людину.
- Дочекалися?
- Чекаю.
- Коли ви зустрінетесь?
- Колись. Я лишатимусь, скільки потрібно. А ви як тут застрягли?
- Тут зосталося все, що я любив…і люблю.
М’яке світло поволі згасало. Свічки поступово танули. Моя фотографічна пам’ять викарбовувала його риси на сітківці. Красиві риси. І мужні. Ми потрапили у фільм, у паралельну реальність, що знаходилася на 3-му поверсі торгівельного центру в кінці коридору. Ляльки, статуетки, скульптури були нашими друзями дитинства, нашими провідниками в світ чудес, фантастики і фантазії. Вони мовчки дивилися на згасаюче світло. Вони знали, що є ще диваки родом з дитинства, які їх люблять.
Мені захотілося, щоб він пригостив мене кавою. Я згадала про стікери в кишені, але лишила їх там, де вони були. Чого я забажаю наступного разу? Квітів? В реальності я їх ніколи не бачила, тільки на фотографіях мого друга, в країні якого вони ще росли. Зараз я була позбавлена навіть цих маленьких радощів, адже світова мережа лежала без ознак життя. Я берегла батарею свого телефону (всього одна рисочка!), сподіваючись на довгоочікуваний дзвінок або повідомлення, а коли вмикала його, там висвічувалося слово "надія". Я не хотіла втратити і її, а дивний кіносвіт затягував і збивав мене з курсу.
Різко встала з підлоги, на якій ми так зручно розмістилися. Він теж підвівся. Здивування в очах. В руках у нього була коробка з маленькою фігуркою Чужого.
- Як в оригіналі 79 року.
Посміхнувся якось по-дитячому.
- Я вперше побачила стрічку Рідлі Скотта, коли мені було 7 або 8 рочків. Ви цим так захоплені.
- Це правда.
- Як вас звуть?
Він назва добірку цифр і літер.
- Ні, яке ваше справжнє ім’я?
- Іман.
Потиснула йому руку. Доторк сподобався. Назвалася сама. Побажала хорошого дня і пішла до виходу.
- Заходьте ще.
Повернула голову. Всміхнулася йому і кіногероям. Помахала на прощання.
Скоро тут буде дуже холодно. Він не лишиться. Він ще хоче жити. І він особливий. Як і я, не любить, коли граються з його життям.
Покидаючи торгівельний центр, я думала про те, що якби була хоч маленька надія на відновлення електрики і можна було б зарядити телефони, я б точно попросила його номер.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525781
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.09.2014
автор: Олена Мальва