Божевільна
До неї в селі вже звикли. Ходила, виряджена у що потрапить, розпустивши по плечах передчасно поси-віле волосся. Йшла, несучи в руках клунки зі ста¬рою одежею, яку розкладала при дорозі, як гумані¬тарну допомогу, і намагалась продати.
Колись вродливе обличчя загострилось, посіріло, в очах з'явився той дивний блиск, який буває у душев-но хворих. То говорила сама з собою, то сміялась дрібним сміхом, то співала надривним високим голо-сом. Кожної неділі бігла до церкви, але спокійно вистояти Службу Божу не мала сили. Кланялась по три рази в три сторони, чогось шукала в клунках, які завжди мала з собою, на щось вказувала пальцем і з острахом хрестилась. Коли кінчалась Служба, ставала біля входу до церкви і голосно кричала, що зараз всім голодним і знедоленим даватимуть їсти.
- Сюди, сюди! Ви не помрете з голоду, ніхто не помре. Тут, у Венеції, вас нагодують. Тут Італія. Хто приїхав на заробітки і не знайшов роботи, най не журиться. Ставайте в чергу, всі в чергу!
Люди з острахом дивилися на Мар'яну, що ще донедавна була найкращою дівчиною в селі, пере¬шіп-туючись.
То з нею в Італії таке трапилось.
- Донеслись чутки, що над Мар'яною поглумився роботодавець, а потім продав у будинок розпусти.
- Хто зна, що там було. Може, за гріхи Господь таку кару послав. Кажуть, що її баба живу дитину стратила, а за гріхи до сьомого покоління відповідати треба.
- Яка ж то дівчина була - розумна, вродлива. З моєю дочкою в одному класі вчилася. Хтось із учителів цього року її фотокартку з дошки пошани зняв. Вона, коли дізналася, прибігла і довго стояла перед тою дошкою, прикладаючи руку до місця, де була світлина.
- Не доведи, Господи.
* * *
- Мамо, вуйко Іван зрубав вишню. Її тіло вже змертвіло, але лишилася душа. Вона бачить небо.
- Мар'яночко, вишня не має душі.
Мама обнімає дочку за плечі, але та виривається з обіймів і дивиться в небеса.
- Мамо, це правда, що людська пристань у небе-сах?
- Правда, доню.
- Боже, вишня вся в крові, а страшний сивий птах видзьобує їй очі. Чому нині площа така безлюдна, немає жодного українця?
- Ти дома, дитино моя, ти біля мене, Мар'яночко.
Прибита горем мати заламує руки до неба.
- Чому ж ви її до лікарні не відвезете? - пита несмі¬ливо сусідка з-за тину.
- Та ж лежала півроку у Львові на Кульпар-ківській, нічого не допомогло. А яка дівчина була - відмінниця навчання, співачка, танцюристка. Так про-силася з тієї лікарні додому, що моє серце не витри-мало. Все одно ради їй ніхто вже не дасть.
- Може до людей піти, відмовити лихе.
- Ходила я й до екстрасенсів, і до бабок-шептух, і до ворожок. Хіба гріхи набавляємо, а порятунку ні від кого. Якби ж то я таку біду знала, не пустила б дитину з хати. Об'їздила півсвіту і заробила на велике горе.
"Ой зелене жито, зелене..." - співає Мар'яна.
* * *
Сонце опускається до заходу, розсипаючи при-гор¬щами проміння по пахучих липах. Мар'яна, одяг-нена у лахміття, іде селом, простягаючи руку.
- Я жебрачка. Мені напророчили вітри жебрати по цілому світі. На майдані жебраків не годують, жебраки всі біля церкви. Мене ніхто не продасть і не купить, бо я народилася під щасливою зорею. Хто любить сонце, білокрилі хмари і буйні вітри, того ніхто не продасть.
Раптом вона побачила кущі розкішних троянд, що розцвіли на чужому городі. Кинула свої клунки, перелізла через паркан і клякнула перед квітами.
- Яка дивна мелодія вашого голосу. Ви - моя лебедина пісня. За лісом, за пралісом золота діжа заходить, - і засміялася. - Блукало сонечко по небі і не бачило, яка тут чарівна краса.
Нахилилася над квітами, цілуючи їх. Потім вста¬ла і пішла, високо піднявши голову, залишивши на дорозі клунки.
- Мене не продасть ніхто, бо в мене виросли крила. Я вмію літати, я біла птиця. Вам, чужинцям, цього не збагнути ніколи. Я загублюся в небесах і ніхто мене ніколи не знайде.
Тихо підходить до гурту молоді, що зібрався на вулиці. Нечесане волосся перев'язане чорною стрічкою, біла обшарпана сукня, одягнена поверх чорного довго¬го плаща, робить її подібною до привида.
- Як гарно у Львові, правда? Це найкраще місто у світі, краще від Риму і Мілану.
- Мар'яно, куди це ти так нарядилась? - запитав хтось з гурту.
- Наряджають мертвих, а я жива. Шкода, що ви всі мертві, що ваші душі закам'яніли і їм ніколи не сягнути висот Господніх.
- Ну і дає, - зареготав темночубий хлопець.
- Пам'ятайте, що любов і людяність - основа життя. Дорога моя мандрівна, віра моя всесильна.
Вона піднесла очі до неба.
- Дні не можна знищувати так, як ви це робите, кожен день треба прожити.
- Мар'яно, ти ж філософ, - іронічно усміхнувся вродливий юнак, затягуючись цигаркою.
- Шлях до неба повинен бути світлим, його не треба засмічувати необдуманими словами. Відкрийте сліпі очі і ви побачите який прекрасний світ. На ріці Дністрі купаються білі лебеді. Коли я була в Італії, згоріли Карпати, залишивши за собою попелище. Я листочком кленовим на Україну прилетіла.
- Що вона таке говорить? - пошепки запитала білява дівчина.
- Говорить, що на голову збреде, хіба не бачиш - вона божевільна, - ще тихіше відповіла інша.
Мар'яна замріяно всміхнулась і пішла, простяг-нув¬ши вперед руки:
- Ой зелене жито, зелене...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525656
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.09.2014
автор: Ольга Яворська