Багата земля наша богатирями. I Левко був легiнем дужим. Та не мрiяв вiн про подвиги ратнi, а любив землю орати, зерно сiяти, сади ростити. Але й мечем, i списом, i луком володiв вправно, бо в тi часи, коли жив Левко, в будь-яку хвилину можна було сподiватися напастi то вiд половчанина поганого, то вiд дружинника княжого.
Посадив якось Левко у своєму саду яблуню, котру в лiсi викопав. У той же рiк яблуня рясно зацвiла, але тiльки одне яблуко зродила. I було воно не звичайним яблуком, а золотим. Зiрвав його Левко i понiс у княжий двiр. Взяв князь те яблуко i велiв нагородити Левка шапкою золотих гривеників.
Наступного року знову зацвiла яблуня рясно-рясно. I знову зродила одне яблуко. Але на цей раз не золоте, а срiбне. I його понiс Левко у княжий двiр. Взяв князь те яблуко i велiв нагородити Левка двома шапками золотих гривеників. Побачивши князеву щедрiсть, Левко й запитує, чому той за золоте яблуко вiддав одну шапку гривеників, а за срiбне – дає аж двi. I повiдав князь Левковi своє горе:
– Було у мене двi доньки: Золотава i Срiблянка. В купальську нiч пiшли вони на забави та додому не повернулися. У цих яблуках я доньок своїх бачу: в золотому – Золотаву, а в срiбному – Срiблянку.
Повернувся Левко додому, до звичної селянської працi взявся, та що б не робив, а все князевi слова згадує. Так ще рiк промайнув.
І на третiй рiк яблуня зацвiла рясно, i знову лише одне яблуко зродила. I було те яблуко янтарним. Зiрвав його Левко i зiбрався знову до князя йти, але коли придивився, то побачив у ньому лiс, у якому колись яблуню викопав, а в лiсi стежку, яка вела до великої рiки, що впадала в море. А за морем снiги бiлi. Посеред тих снiгiв льодовий терем. I зрозумiв Левко, що у тому теремi князевi доньки захованi.
Недовго роздумував легiнь, що діяти має: коня осiдлав, гострого меча до пояса почепив, списом та луком озброївся i в дорогу вирушив. Чим довше їхав, тим все яснiше в янтарному яблуцi льодовий терем бачив. Так доїхав до синього моря. А море на той час все льодом вкрилося. На березi моря заночував. А вночi вiтром повiяло, посипало снiгом, хуртовиною закрутило. Прокинувся Левно вранцi, а янтарного яблука як не було. Зажурився легiнь, та додому не вертає. На своє щастя на березi моря поморiв зустрiв, їм бiду свою розповiв. Вислухали старiйшини Левка i говорять:
– То лихi вчинки старого Боревiя. Важка попереду дорога i на конi до льодового терему не доїдеш. Бери наших собак та нарти i все на пiвнiч та на північ їдь. Як поталанить до терему добратися, то, може, й князевих доньок порятуєш. А щоб з дороги не збився, то вiзьми оцю стрiлу, – її вiстря завжди на пiвнiч вказує.
Послухався Левко доброї поради поморiв, в теплу оленячу шубу загорнувся, на впряженi нарти сiв і знов у дорогу вирушив. А навкруги то метелицi вiють то хуртовини завивають, та ще й трiскучi морози дошкуляють. Не злякали вони Левка: i пiсля багатьох днiв добрався він до льодового терему. Тут з терему сам Боревiй вилетiв та на Левка накинувся. Не розгубився витязь, вийняв з пiхов меча i в жорстокий бiй вступив, став сiкти-рубати Боревiя, аж доки на дрiбнi шматки не посiк. Розлетiлися частинки Боревiя на всі сторони, а Левко без перешкод у льодовий терем зайшов. Iде вузькими коридорами та в кожну кiмнату зазирає. А були тi кiмнати пiдвладних Боревiєвi вiтрiв. Але в цей час вони по світах бешкетували. В кiнцi довгого коридору зайшов Левко у палати самого Боревiя. Там i вiднайшов двох дiвчат, якi на льодових лавах спали. Одна з них із золотим волоссям, iнша – з срiбним. Неважко було догадатися, що то князевi доньки: Золотава i Срiблянка.
Перенiс Левко дiвчат на нарти i в зворотню дорогу вирушив. I чим бiльше вiд льодового палацу вiддалявся, тим рум’янiшали дiвочi щоки. А коли до поморiв добрався, дiвчата й прокинулися. Тут i розповiли Левковi, як у купальську нiч вхопив їх Боревiй та понiс в холоднi краї. Тiльки й в встигли дiвчата по однiй волосинцi на яблуню почепити та по однiй сльозинi пролити. I зрозумiв Левко, що з золотої волосини зродила яблуня золоте яблуко, із срiбної – срiбне, а з однiєї сльозинки – янтарне.
Подякував Левко поморам за помiч, посадив дiвчат на коня, а сам взявся за вуздечку i подався у рiднi краї. Їдуть дiвчата на конi, Срiблянка околи оглядає, а Золотава очей з Левка не зводить: такий вже вiн їй милий!
Зрадiв князь поверненню доньок i запропонував Левковi взяти за дружину одну з них і княжити у його князiвствi. Бо синiв у князя не було.
– Краснi твої доньки, князю, – мовить на те Левко. – Та не має в мене тяги нi до справ державних, нi до подвигiв ратних. Повернусь я у дiм свiй, до землi рiдної. А княжнiй не гоже в селянському домi господарити.
Пiсля тих слiв низько вклонився Левко князевi, а ще нижче дiвчатам i подався до свого дому, щоб землю орати, хлiб сiяти та сади ростити.
За клопiткою працею ще рiк промайнув. Навесні яблуня знову зацвiла рясно i знову зродила одне-єдине янтарне яблуко – то з другої сльозинки, яку пролили дiвчата, коли їх Боревiй викрадав. Зiрвав Левко те яблуко i побачив у ньому вiдображення Золотави. А ще її голос почув. Золотава до Левка промовляла:
– Болить моє серце за тобою Левку. Чом же вiдмовився мене за свою дружину взяти? Я б i вiд палат княжих вiдмовилася, у твоєму домi зажила б. Люблю я тебе! Жити без тебе не можу.
Почув тi слова Левко –i в серцi його жаль зродився. З тих пiр, що б не робив, а все про Золотаву думає. А коли до хати зайде, тут же янтарне яблуко бере у руки i Золотаву вислуховує. Одного разу такi слова чує:
– Чому цураєшся мене, Левку? Чи слiв моїх не чуєш, чи слiз моїх не бачиш? Батько замiж мене видає. В недiлю бої лицарські влаштовує. Хто переможцем вийде, того моїм мужем назве. Поспiши, Левку, князь тобi не вiдмовить. А моє серце тiльки тобi одному належить.
Задумався Левко: не гоже князя просити того, вiд чого сам вiдмовився. I надумав він з лицарями позмагатися та князеву доньку в битві вибороти. У недiлю рано-вранцi коня осiдлав, кольчугу та шолома вбрав, до пояса меча почепив, списом та луком озброївся, щита прихопив i поспiшив до княжого двору.
Пiд стiнами княж-граду дев’яносто дев’ять лицарiв зiбралося. Усi в князi мiтять, руки князевої доньки прагнуть. Приєднався i Левко до них, хоч i князювати не хоче, та болить його серце Золотавою.
В обiдню пору князь з Золотавою до лицарiв вийшов та своїми вустами їм про все повідав. А Золотава й очей не пiдводить: байдуже їй, хто iз лицарiв мужем її стане. Бо знає, що немає красивiшого, немає добрiшого i хоробрiшого витязя ніж Левко.
Насамперед поставив князь за сто крокiв золоте яблуко i велiв лицарям цiлити в нього свої стрiли. Лише дев’ять лицарiв у золоте яблуко влучили. Останнiм стрiлу Левко випустив. I його стрiла найвлучнiшою була. Дев’яносто засмучених лицарiв турнiрне поле покинули, а десятеро до бою на списах стали. I тут Левковi поталанило. У першiй парi обоє вершникiв впали мертвими, тому на третiй бiй лише четверо лицарiв вийшло. На цей раз право мужем княжної бути на мечах виборювали. I тут Левко виявився найспритнiшим рубакою, тож i вийшов переможцем над супротивниками.
Пiдiйшов Левко до князя i княжної, шолома зняв та низько вклонився. Не впiзнавав князь Левка у лицарськiй одежi i тепер не впiзнав, коли той шолома скинув, але вiд свого слова не вiдмовився і поєднав руки Левка і Золотави. Лише тодi, коли Золотава вiдчула теплу Левкову долоню, стрепенулася i кинулася в обiйми свого коханого.
...Невдовзi i весiлля зiграли. А опiсля повiз Левко Золотаву у свiй дiм. I тому всi у князiвствi були радi: бояри, що ними не буде правити князь зi смердiв, а смерди, що княжна їхнiм парубком не погордувала. Лише князь засумував, що донька батькiвський дiм покинула. Щодня брав він до рук золоте яблуко і розмовляв з Золотавою. Бо хоч було воно десятьма стрiлами пробите, а чар своїх не втратило. Тiльки яблуня у Левковому саду з тих пiр, звичайнiсiнькi яблука родить.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525157
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 22.09.2014
автор: Т. Василько