Жив колись в одному великому царствi скупий-прескупий цар. Було в нього i срiбла, i золота, i рiзних багатств видимо-невидимо. Але йому хотiлося бути ще багатшим.
Прочув якось той цар, що далеко-далеко, посеред моря-океану є острiв. А на тому островi скарбiв тьма-тьмуща. I повелiв вiн своєму вiрному воєвi на ймення Лель корабля споряджати, морякiв набирати та до острова вирушати за скарбами казковими. А щоб юний Лель не надумав скарбами заволодiти та в чужi країни з ними податися, пообiцяв видати замiж за нього свою доньку – красуню Ладу. А Лель бiльше всiляких скарбiв кохав Ладу, тому з превеликою радiстю подався в мандрiвку.
Довго пливли кораблi морем-океаном, не раз у шторми потрапляли. А одного разу шторм був таким лютим, що й Лелiв корабель не витримав i потонув. I все те, так швидко трапилося, що жоден із морякiв не врятувався. Лише Лель залишився живим. Кiлька днiв носили його хвилi морськими просторами i нарешті чуть живого прибили до берега невiдомого острова.
Довго Лель пролежав на пiщаному березi обезсиленим. Але мiцний сон вiдновив сили. Звівся юнак на ноги й тут же побачив неподалiк себе дiвчину, та таку гарну, що й описати не можна. Iде вона і всмiхається нiжно та мило, що серце юнакове аж завмерло. Вiд несподiванки Лель очi заплющив. А коли знову пiдняв повiки, замiсть дiвчини на тому ж мiсцi побачив чорта, який на пiску витанцьовував та ще й копитцями так притоптував, що аж пiсок клубився. Вiдвернувся Лель вiд нечистої сили, поглядом морський берег окинув, а на березi людських черепiв, як на бранному полi. Знову поглянув Лель на те мiсце, де щойно чорт витанцьовував, i побачив лихого вершника, з очей якого iскри сипляться, вiд лютi рот кривиться. I прямісінько на нього з двогострим мечем скаче.
Кинувся Лель втiкати. Далеко у море забрiв, знесиленим у воду впав. Ледь живим на ноги звiвся, на берег поглянув і побачив дюжину кремезних леґінів, які весь острiв реготом вкривали. Не звертає на них уваги юнак, до берега бреде. Та лише на сухий пiсок ступив, побачив перед собою чудовисько, i таке страшне та потворне, що з переляку зомлів.
I знову впав Лель непритомним на землю. А коли через якийсь час опритомнів, побачив дiвчину, яка нахилилася над ним. Та ще гарнішу, нiж та, яка зустрiчала його на березi. I так близько нахилилася вона, що юнак навiть тепло її вуст вiдчув. Забув про все щойно пережите, всмiхнувся їй щиро. Захотiв було пiднятися, та тiльки поворухнувся, як страшне чудовисько з роззявленою пащею прямiсiнько в його обличчя кинулося. Змахнув юнак руками, бажаючи вiдштовхнути вiд себе потвору та зовсiм нiчогiсiнького й не торкнувся. "Це привиди, – майнула в нього здогадка. – Я марю". I вiн сiв, повернувшись обличчям до моря, та став розглядати морськi хвилi. I помiтив, що над морем жодної пташини немає. I острiв нiмий-нiмiсiнький. Тiльки морськi хвилi хлюпочуть.
Знову згадав про страшнi видiння i захотiв переконатися, що все те насправдi було маренням. Та лише оглянувся, як побачив дюжину розбiйникiв із гострими ножами в руках, якi на нього бiжать. Схопився Лель на ноги, щоб вiд розбiйникiв вiдбиватися, але замiсть них на тому ж мiсцi побачив лучника, який у його серце цiлив. Випустив лучник стрiлу – i юнак ледь встиг нахилитися, як почув над головою її свист. Знову дивиться на те мiсце, з якого лучник щойно стрiляв i бачить там зграю голодних вовкiв, якi на нього чатують.
Повернувся Лель обличчям до моря – i всi видiння знову зщезли з перед його очей. Тiльки тепер вiн зрозумів, що привиди з’являються лише тодi, коли вiн дивиться в бік високої гори, що стоїть посеред острова. "Не iнакше, як на тiй горi хтось живе та на острiв привиди напускає",– роздумує Лель. I хоч тепер вiн знає, що всi баченi ним жахи, то лише привиди, i що досить вiдвести вiд тiєї гори погляд, як усi вони тут же зникають, не веселiє вiд того. Погляд мимоволi раз по раз спрямовується на гору – i перед очима знову i знову виникають то страшнi потвори, то хижi звiрi, то лютi розбiйники.
З якою радiстю Лель покинув би цей клятий острiв привидiв. Та нiкуди! I надумав пiднятися на страшну гору. Але перш за все вирiшив хоч якось озброїтися. I почав пустинним берегом ходити, переборюючи бажання дивитися на гору привидiв i гидливiсть, вiд бачених людських черепiв та скелетiв, якими всiяний берег. Бiля одного з них вiн пiдняв лише трохи заржавiлого меча. А ще через якийсь час вiднайшов довгого списа. З тим i вирушив на гору.
Із заплющеними очима Лель пiдiйшов до лiсу. Та, вiдчувши лiсову прохолоду, розплющив очi, i тут же побачив гiгантську змiю, голова якої пiднiмалася високо над деревами. Роззявивши пащу, змiя вигнула шию i нахилилася до Леля. Упав юнак на землю, чекаючи страшної смертi. Довго так лежав, доки зрозумiв, що й гiгантська змiя була лише привидом. I коли знову звiв очi на гору, то побачив вже не змiю, а велетенського лiтаючого ящера, який спрямував на нього свою пащу. Закрив Лель очi руками i, переборюючи страх, забрiв у густий лiс.
Тепер він не міг нi вiдвести погляду зі шляху, нi заплющити очей, тому йому доводилося йти назустрiч все страшнiшим й страшнiшим потворам. Тiльки зрiдка юнаковi всмiхалися милi обличчя, яких тут же змiнювали різні чудовиська. Часто Лель намарно розсiкав мечем повiтря, iноді його серце не витримувало – i вiн непритомнiв. Але як тiльки приходив до тями, знову i знову йшов вперед.
Так проминув вiн лiс i став пiднiматися на безлiсу вершину. Та не встиг i десяти крокiв ступити, як побачив перед собою глибоку прiрву. Зупинився Лель, що дiяти – не знає. Вiдвiв погляд, очi заплющив, та прiрва не зщезла. Став землю списом прощупувати, але всюди на камiння натрапляє. Переборовши страх, прямiсiнько в провалля ступив. Лише тут провалля-видiння й зщезло. Та натомiсть пiд ногами озеро утворилося. Ступив юнак у воду, а озера як і не було.
Добрався таки Лель до вершини i побачив на ній буйний вогонь. Але й перед ним не зупинився. Ступив у полум’я, а полум’я як не було. І помітив Лель на кам’янiй плитi зеленого змiя, завбiльшки в лiкоть. Спрямував на змiя свого списа – i побачив перед собою цiлий лiс направлених на нього списiв. Ударив Лель по списах, та меч лише просвистiв у повiтрi. Розсердився Лель на себе за те, що досi привидiв лякається. I всю свою злiсть на зеленого змiя вилляв. З усiх сил гострим списом прямiсiнько в голову йому вцiлив. Але спис нiби до каменя вдарився. Вiдкинув юнак списа i зi всiх сил змiя мечем рiзонув. Але й меч вiдскочив вiд нього, нiби вiд каменя.
Недовго роздумув Лель що діяти, вхопив змiя за голову i обмотав її знятою перед тим сорочкою. Лише тодi зникли з перед очей усi видiння. I вперше побачив Лель зелень лiсiв, що розкинулися пiд горою, зовсiм iншими очима подивився на синiй океан i на блакитне небо. А коли пiд ноги глянув, то побачив, що стоїть не на камiннi, а на розсипах чистого золота. Але не до золота тепер Лелю. Думає як зеленого змiя позбутися.
З тими думками до моря-океану повернувся. Опустив руку зi змiєм у воду й довго протримав його там. Але намарно. Змiй так i залишився живим. Нiщо його не бере – нi спис, нi меч, і у водi він не тоне.
Побрiв Лель засмучений берегом моря-океану. Довго так блукав, i нарешті набрiв на звичайнiсiньку пляшку. Надумав зеленого змiя у пляшцi закоркувати. Так i зробив. А до всього закопав ту пляшку у глибоку яму.
Лише тодi Лель заснув спокiйним сном. А коли прокинувся, то побачив у небi птахiв. Вони першими заселяли острiв привидiв. Тут i Лель згадав про рiдну землю та про кохану Ладу i неабияк засумував. Та недовго журився. Вiднайшов на березi сокиру i взявся корабель будувати. А був Лель майстром вправним. Тож невдовзi i корабель змайстрував. Та такий великий, що ще й чимало золота в нього навантажив. Знову багато днiв морем-океаном блукав, не раз у шторми потрапляв, але таки добрався до рiдних країв.
Зрадiв цар привезеному Лелем золоту, а Лада – своєму нареченому. Та, звiсно, найбiльше Лель радiв. Але усім радощам є початок і є кiнець. Прийшов кiнець i втіхам Леля, бо цар забажав ще бiльше золота. А ще йому дуже захотiлося мати у своєму царствi зеленого змiя. I знову той цар велiв Лелю збиратися в нову мандрiвку.
Та казка на цьому закiнчилася, бо далi почалося звичайнiсiньке життя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=525152
Рубрика: Казки, дитячі вірші
дата надходження 22.09.2014
автор: Т. Василько