Ти закликаєш всіх до совісті,
На повідку сліпої злоби йдеш,-
Давно живу я в невагомості
Між небом і загравами пожеж.
Струна тремка я - до глухого болю,
До радості - прозора, як сльоза.
Безперемінним виміром любові
Для мене є завжди душі краса.
Коли не має й мірки совісті,
Спадає маска із нічних химер,
Бо як не справжній, то немає повісті,
Ні стилю, ні сюжету, ні манер.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523438
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.09.2014
автор: Надія Гуржій