Щось штовхає мене у цілющі води Брени. Огортає мене, пронизує наскрізь. Зціли мене, зціли, моя мила.
І я тану, мов крига, мов уламок айсбергу. Течія несе мене, швидше за час та простір, повз них та між ними, поміж мільйонів інших уламків долі, таких як і я. Уламків велетенського Айсбергу... Я бачу у відображенні все, що я колись чув і бачив. Я дивлюсь у глибину течії і ти з'являєшся знову, така легка та надприродня... Ти мені знов показуєш... Життя.
Колись у всесвіті існувала лише Брена. Велетенська космічна ріка, шлях якої визначали лише могутні перепони. Вона ніколи не мала ні початку, ні кінця, тому що була самою вічністю. Цілющою вічністю, що не знала ні болю, ні страху, ні зупину. Своїм нескінченним рухом вона огортала світи і галактики. Так колись вона торкнулась і нашої Землі. Маленький поштовх, немов імпульс, пробудив у нашій безтілесній планеті Життя. Тоді й з’явилися зверхістоти, титани, вічні, як і сама Брена. Вони створили свій маленький світ інакшим ніж усі інши світи.
Брена лише посміхнулась. Вона творила життя, вона була життям і не ставала на шляху інших життєздатних істот.
Спочатку все йшло так як і треба. Титани вчилися, мов немовлята, - розмовляли, будували, вигадували... Але було щось таке в їхніх очах... людяне... Усі вони були такими уникальними, такими різними, що навіть неможливо було передбачити, до яких наслідків це може спричинити. І вони, окрім інших буденних речей, створили таке ж щось буденне і наздвичайно людяне, те, що було властиве лише слабким істотам. Вони створили Зло. Велике Зло, яке спиняло Брену. Рух Брени перекрила величезна крига і час зупинився, адже Брена була самим часом. Усі світи завмерли та здивовано озирнулись. Зло було нестрепне, невгамовне, постійне. Що могли зробити Титани? Боротьба зі злом призводила лише до боротьби. До безкінечної рекурсії зла. Крига була в кожному з них, а вони боролися з кригою поза ними.Тоді Брена вирішила розтопити кригу своєю теплою течією. Вона ласкаво огонула блакитну планетку та з любов'ю поглянула на Титанів. Що вони, вічні зверхістоти, знали про вічність? Ім її ніколи не бракувало, а, отже, вони навіть не замислювалися над цим... І крига почала танути... Танули й титани, танули їхні серця і життя. Вони перетворювалися на звичайнісінький мотлох, коли приходив відведений їм Бреною час.
Так з'явилися ми... Такі прості, ламкі, та... живі. Люди. Кожному з нас був відведений час для того, щоб ми розтопили кригу свого серця. І коли це відбувалось - маленька часточка Айсбергу танула...
А Брена досі поряд з нами. Вона і зараз огортає нашу планету й топить лід. Час потроху минає... Але зло лишається. Крига в кожному з нас, проте води Її цілющі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=52258
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 24.12.2007
автор: Heather