Я не сплю, знову. Скоріше це через те, що головний біль відступив. На душі так легко і спокійно, туди заглядає повний місяць. Він світить майже як сонце, оточуючи себе золотистим ореолом й це дивно, адже я звик бачити його лише в холодній срібній паморозі. В кімнаті штори закриті: вони не пускають гидко рожево-блідне світло ліхтарів зпід мертвих будинків над дорогою. Лише місяць заглядає у вікно з коридору. Темний сусідній будинок злився з яблюнею в одну чорну тінь.Знаєте інколи описують, як місяць торкається листя, але він чомусь його не торкається й чому не знаю. Може роса не випала, так мабуть тому. Два проводи претинають на косу фіолетову ніч не торкаючись ні місяця ні далеких гілок яблуні чи бідинку. Місяць пройшов повільно тікаючи вліво лишаючи зникаюче сяйво.
Люблю прозу. В ній менше фальші, заморочок. Їй не потрібен піднесений стан. Їй потрібно просто, щоб її відчули і побачили. Вона не покине тебе як поезія і покаже, що насправді в тобі. І хто ти насправді.
В тобі буває, що ти хочеш написати вірш, але слово за слово не йде? Ти немов перетворюєшся в немовля і падаєш. Зрештою його з себе не видавиш. Але ти так хочеш... Потім розумієшщо: ні не хочеш. Таке буває коли багато пишеш віршів і викладуєш з себе по повній, все більше і більше, поки нічого не лишиться. Путатись у собі, повторюватись- це нормально. Ненормально наслідувати когось, казати: "я- не я". Нормально шукати себе і знаходити в інших і ненормально відрікатися від цього. Зрештою ти будеш носити з собою якийсь пошарпаний блокнотик щоб записати якусь незатійливу риму, яка полетить з душі, серця а в когось може й чогось глибшого. І сівши в парку на лавку осінню в літку, зимою чи весною ти побачеш що навколо тебе... І ти напишеш, що золоте листя сумно падало, листя дихало смаргдом, чорне гілля благало у холодного неба чи ніжні пелюстки абрикос... Це проза. Ось вона різниця коли проза є чимось більшим ніж проза. А інколи проза стає приречено рифмою, стає віршом більшим ніж вірш але не більшим ніж проза. Вони тісно ходять поряд живучи один в одному.
Осінь дихає в долоні
Холодом пливе до ніг.
у самотньому полоні
місць на колінах стих.
Небо падає у тіні
В пізню чорноту пітьми.
Визирають з відти стіни
вікон сонними дітьми.
не спиться й розривають
тебе на троє голоси.
так часто всі чекають,
кришталевої роси.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522138
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.09.2014
автор: Адам Буткевич