Вели на розстріл декілька дітей.
Дорослі так дивилися,що сльози
Самі котились щиро із очей.
Декотрі босі,хоч давно морози.
А серед них найстаршенький був брат.
Він намагався сліз не показати.
Не розумів нічого зовсім кат.
Ну як тепер можливо ще сміятись?
Копали рів самі собі.Мороз
Все намагався цьому помішати.
Чомусь не прозвучало ні погроз,
Ні кат так не хотів чомусь стріляти.
А старший брат з молодшим говорив.
Кат підійшов:
-Про що ти на прощання?
-Та я...Щоби він рученьки розкрив...
І Янголом злетить...До мами зрання...
-Ти набрехав...
-Та ні.Там мама жде...
Це ви її убили в понеділок...
-Стріляйте,дядьку.Стати так?Це все?
Хто на могилі висадить барвінок?
Стріляйте,дядьку.Руки підняла
Моя матуся.Я іду вже,ненько!
Ти прилетиш!Сьогодні не змогла?
Стріляйте,дядьку,ось тут,у серденько!
І тільки старший випустив сльозу,
Та так змахнув,що кат не бачив зовсім.
Якби тепер побачити грозу,
Де грім у ката!..Чом тепер не осінь?
І посміхалось все чомусь дитя,
У ручки склало,плескало в долоні.
Хіба воно побачило життя?..
Летіла куля у маленькі скроні...
А він упав найперший у той рів,
Руками плескав,так хотів у небо.
І бракувало катові всіх слів:
-Чому мені?..Дітей...Вбивати треба?..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522074
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 07.09.2014
автор: Відочка Вансель