Вкинути в землю шматочок себе. Нехай проросте і деревом стане...
Сірі очі світилися у пітьмі старого будинку... Світилися і зливалися з чорним ліжком...Від тебе віяло теплом... Теплом, яке обпікає...теплом яке проникає в найпотаємніші закутки мене... Мене справжньої.. Це тепло вливається в мене гарячим струменем і випалює на своєму шляху все... Навіть душа від нього надмирає...
Свічки горять у всьому домі... Світло грається з нами... То яскраві спалахи, то майже гасне.. Кожна свічка і всі разом обпікають моє тіло.. Особливо боляче відчувати його на незахищених одягом частинках..
Світло виграє у тебе тебе на обличчі.. Показує то твій захоплено-закоханий то зневажливо-пустий погляд. Так, я його заслужила, бо я сьогодні не свята.. я сьогодні сама не своя.. Сьогодні я не той янгол.. а може і той... та не твій...
Кімната наповнюється запахом спаленого влосся. Це я проводжу ритуал.. Від нині ти мій... Бо я потребую твого гарячого життєдайного, але спалюючого струменю..
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521042
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.09.2014
автор: Біла Редька (Радеша)