Як битва Полтавська зі шведом була,
Семенівський полк там стояв край села.
Там, кажуть, дівчата, мов ружі, цвіли.
У війську ж були не монахи – орли!
І звідти гарненьке потомство пішло:
Біляві, руденькі – веселе село!
Семенівка– селище так і назвали.
Вже часу з тих пір промайнуло немало.
І дуже цікава там склалась картина:
Жили ми, неначе велика родина.
Було там багато сімей росіян,
А поряд – весела чота молдаван...
Матуся моя – білоруска була,
Ще й німець тихенько приживсь край села.
Єврейка Рахіля, красуня-модистка,
Нас музики вчила – була піаністка,
А Яків Баглай був «від Бога» дантист
І гумором сипав, як справжній артист.
Циганочка Магда жила біля річки.
Татарка Фатьма їй була за сестричку.
Люблю ту малу батьківщину свою,
Зростала у тому зеленім раю.
Там люди, хоч бідні, душею багаті,
Справляли весілля та зводили хати,
Гуртом проводжали в останню дорогу,
І вчасно приходили на допомогу.
Не стерлися з пам’яті давні роки –
На цвинтар старий не забуті стежки.
На давніх могилках, самотніх, незнаних,
Де нікому вже фарбувати хрести,
Вони насадили конвалій духмяних,
Які не дають бур’яном зарости.
І кожну весну в поминальнії дні
Цвітуть квіточки, наче сльози рясні.
Коли поминаю матусю свою,
Над ними, в скорботі, я часто стою.
Хоч доля розкидала нас по світах,
Та ми прилітаєм, як з вирію птах,
Буває, на днину, чи хоч на часину –
Вклонитись землі цій, на світі єдиній!
2012
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519799
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 27.08.2014
автор: Ніла Волкова