Скільки можна битись головою об граблі,
І не розуміти, що треба їх обійти?
Скільки можна воювати зі собою без шаблі,
І компроміс поміж «Я» не знайти?
В чашці холола кава, а в двері хтось невтомно лупив кулаками. Я знала, хто це. І саме тому не хотіла відчиняти. Проте совість почала мучити і я таки пішла відчиняти. За дверима стояв Андрій. Розлючений, засмучений, розбитий морально, захмелілий і мокрий від серпневої зливи. Я натомість стояла в своїй улюбленій зеленій футболці зі слоником і здивовано дивилась на нього. Хоча чого тут дивуватись? Три дні не з’являтись в мережі і жити з вимкненим телефоном. В принципі, міг почати шукати зв’язок зі мною ще в перший день, а не чекати стільки. Проте яка різниця? Якби хотіла, то написала би, що жива та здорова, просто потребую усамітнення. Але не хотіла. Тому і мовчала.
У вас є такі знайомі, які люблять втікати від рідних їм людей, від проблем, думок, реальності загалом? Переконана, є. Так от, переважно це інтроверти, які позиціонують себе як екстравертів; слабохарактерні та невпевнені в собі, які показують, які вони «мужики»; нерішучі, залежні від думки близького оточення; по життєві нитики, яким все завжди не так і вони не здатні стати щасливими, відкинувши все зайве. Це люди-актори, які грають якусь роль невідомо для чого, самі собі придумують сценарій, «санта-барбару», проблеми, навіюють біль і страждання. Найгірше те, що ті, хто любить таких людей, найбільше страждають. Страждають, бо вірять, що все буде добре, а такі люди-черепашки піддаються під настрій, якусь необдуману фразу-коментар, знаки-марева, чиїсь переконання та моральні цінності.
Так от, до чого я це все. Саме тому мені було шкода Андрія. В будь-якому випадку, він хороший хлопець. Нехай парниковий, але розумний і хороший. Але я не люблю. Давно не люблю. Як пояснити це людині з поглядом, сповненим довіри та закоханості? Чи вистачить мені мужності? Чи далі буду мучити обох, залишатимусь з ними лише з міркувань жалості?
- Скільки можна? Чому ти зникаєш, вимикаєш телефон, не заходиш в соцмережі? Невже я не заслуговую на кілька теплих слів, на зустріч, обійми і так далі? Чим я провинився? Що зробив не так? Поясни мені?
- Привіт, проходь. Будеш каву? – намагаюсь пом’якшити розмову, але не думаю, що вийде.
- Не переводь розмову! Каву буду, може, навіть щось міцніше, якщо маєш. Давай нарешті поговоримо серйозно. Мене це все дістало, ти розумієш? Не можна так поводитись, то не є нормально!
- Сідай, - спокійно запропонувала я, коли ми увійшли в зелену невелику, але затишну, кухню. А що мені залишалось? Говорити на підвищених тонах, як він? Ні, дякую. Не буду. Дам виговоритись, а потім почну говорити.
- Досить мене морально добивати своїм спокоєм і мовчанням! Я тут тобі говорю, а тобі наче байдуже. Тобі реально пофігу на мене? Невже тобі нецікаво, де я, з ким, що роблю, чи живий? А, може, мене машина збила і на днях будуть похорони? Але ж тобі байдуже, сидиш тут, дивишся на мене своїми очиськами, спокійна, як удав, і слова не скажеш. Та скажи вже щось!
- Ну ти живий, машина не збила, раз ти тут сидиш і викрикаєш.
- Через скільки днів ти би вирішила датись чути? Чи, може, взагалі вирішила отак зі мною порвати? Знаєш, скільки в мене всього останнім часом відбулось? Ні, не знаєш! А чому не знаєш? Тому, що мовчунка, пропадалка, от ти хто!
Крик Андрія – просто захисна реакція. В очах то читався смуток і благання: скажи, що ти мене любиш, обійми, поцілуй, притулись, усміхнись, скажи хоч щось. Простягнула чашку із запашною кавою з корицею, взяла свою і сіла навпроти. Довго дивилась в його очі. Сиділи і мовчали. Він відкричався і чекав, поки щось скажу. А я не знаю, що казати. Такий собі ступор. Думки є, слова є, а сказати не можеш.
- Андрію… На що ти чекаєш? Що ти хочеш почути? – запитала, прекрасно знаючи, що він скаже. Або подумає, але не скаже. Запитає щось наче між іншим.
- Що з тобою відбувається? Чому ти зникаєш? Чому не даєшся чути? – на що і варто було очікувати. А сам подумав так, як казала: «обійми, поцілуй, скажи,що любиш».
- Що відбувається? – пауза. – Апатія в мене. Стан абсолютної апатії з елементами агресії. Тому зникаю. Щоб не скидувати на тебе негатив. Ти ж не хочеш, щоб при зустрічі накивувалась на тебе невідомо за що, звинувачувала без причин, правда?
- Правда. Не хочу. Але куди поділась та дівчина, з якою я познайомився? Та мила, задоволена життям, повна емоцій та енергії? Що змінилось? Що трапилось? Від чого в тебе апатія і прагнення втекти від мене?
- Куди поділась?.. Та нема її. І не було. Я завжди була таким депресивним нитиком, як ти бачиш зараз. Тоді була тимчасова біла смуга, коли я вирішила спробувати жити по-новому. Без песимістичних реакцій на все довкола, без ниття, істерик, втеч і всього іншого. Якийсь час виходило. Потім появився ти. Все було класно, а стало ще краще. Але ненадовго, - я задумано дивилась в одну точку і не знала, що говорити далі. Було складно. Кожне слово було своєрідним мішком цементу, з якого будувала будиночок думок і переживань.
- Чому ненадовго?
От цього запитання я і боялась. Бо тут потрібно сказати «більше не люблю» чи щось в тому дусі. Далі мовчати і мучити двох? Ні, не варіант. Потрібно обірвати усі контакти. Розійтись і не зустрічатись більше ніколи. Бо розійтись так, щоб за кілька тижнів, випадково перетнувшись, чемно привітатись і ввічливо обмінятись інформацією про справи, не вийде. Не та ситуація. Ініціатором розійтись буду лише я. Хоч і дістала його огого.
- Андрію, я більше не люблю тебе. Вибач за все. Ти хороший хлопець і з часом знайдеш ту, яка не зникатиме, яка старатиметься постійно бути поруч, яка запропонує жити разом, яка любитиме і варитиме для тебе все, що завгодно, з якою тобі буде добре і цікаво. На жаль, я не та. Вибач.
- Ти… Ти впевнена? Ти справді хочеш розійтись? Невже не залишилось ні краплинки любові? Невже все те, що було, для тебе не має абсолютно ніякого значення? Невже нічого не можна змінити і зберегти? Може, спробуємо спочатку?
- Ні, Андрію, не можна змінити. Не хочу нічого змінювати. Не хочу мучити тебе, себе. Хочу дати шанс тобі, та і собі теж, стати щасливими.
- Але ж я з тобою щасливий, невже ти не розумієш?
- Розумію, але чи будеш ти щасливим, якщо знатимеш, що я нещасна?
- Добре, зрозумів. Мої слова залишаються в силі. Якщо захочеш почати все наново, ти знаєш, де і як знайти мене. Будь щасливою, кохана.
Він встав і пішов до виходу. Пішла за ним. Вийшовши за двері, він обернувся, і ми зустрілись поглядами. На той момент в моїх очах вже були сльози, які з труднощами стримувала. Якби ви бачили той погляд!.. Сповнений болю, він тримався гідно. «Прощай, сподіваюсь, не назавжди», - сказав Андрій і почав спускатись сходами.
Я закрила двері, і тепер вже не стримувала емоцій. Ридма ридала, кидалась всім, що траплялось під руки. А, може, таки люблю? Може, не варто було так з ним? Може, треба було спробувати ще раз? Може, вийшло би?
На столі в кухні стояла його чашка з недопитою кавою. Дурепа, що я наробила? Чому я сказала, що не люблю? Бо складний період і почала переосмислювати життя через ту дурнувату книжку молодої письменниці? Знайшла таблетки, бо шалено боліло серце. Наковталась їх і запила водою…
…………………………………………………………………………………...
От так буває, все начебто добре, а прокидаєшся в лікарні. Біля мене сидів Андрій. Виснажений, з мішками під очима, і кількаденною щетиною. Коли він відчув мій погляд, подивився на мене, встав і побіг по медсестру…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=517316
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.08.2014
автор: Оксана Сова