Ф.

Сонце  піднялося  над  горами.  Серпневий  ранок  був  прохолодним.  Таку  саму  ранкову  прохолоду  я  відчував  у  день  власної  смерті.  Колись  я  був  шкільним  учителем.  Викладав  літературу.  Знайомив  своїх  учнів  з  усім  кращим,  що  сам  знав.  Слово  для  мене  завжди  було  настільки  ж  важливим,  наскільки  важливе  для  людини  життя.  У  цьому  світі,  якщо  ти  не  зраджуєш  своєму  слову,  не  боїшся,  не  ховаєшся,  будь  готовий  проститися  з  життям.  Мене  забрали  прямо  із  класу.  Останній  урок  майже  закінчився.  Мені  нічого  не  пояснили.  Не  сказали,  в  чому  звинувачують.  Військові  не  розмовляли  зі  мною,  не  допитували.  Просто  привезли  до  дільниці,  де  змусили  роздягтися,  потім  віддали  одяг  і  закрили  в  одній  із  камер.  
Я  не  думав,  що  нас  вивезуть  у  гори.  Сонце  вже  піднялося  над  ними,  моя  шкіра  іноді  відчувала  дотик  променів,  та  все  ж  серпневий  ранок  був  прохолодним.  Очі  мої  були  увесь  час  зав’язані.  Нас  вели  по  бур’янах,  по  якійсь  дикій  місцнині  і  мої  штани  швидко  стали  мокрими  від  роси.  Я  вже  двічі  сказав  «нас».  Солдати  вели  кудись  подібних  мені:  людей  зі  зв’язаними  руками,  мовчазних  і  сліпих.  Зрідка  вони  прикрикували  на  нас,  зрідка  підштовхували.  Я  знав,  що  буде  далі,  але  не  молився.  Натомість  мені  згадався  вірш  про  мертвого  на  майдані,  на  якого  падає  світло  від  ліхтаря,  але  його  навіть  при  тому  світлі  ніхто  не  згадає.  Ніхто  за  ним  не  заплаче...
Зупинили.  Зняли  пов’язки.  Я  мружився,  мій  погляд  намагався  за  щось  зачепитися.  Мене  вразило  сонце:  сяюче,  милосердне,  щедре.  Воно  дарувало  тепло  горам,  деревам  і  травам,  нашим  змученим  тілам  та  душам  і  озброєним  солдатам.  Їх  було  семеро.  Як  сім  смертних  гріхів.  Кожен  з  рушницею.  Нас  –  стільки  ж.  Число  Господа.  Несправедливо,  що  таке  красиве  й  тихе  місце  за  мить  перетвориться  на  могилу.  Вони  виконують  наказ.  Стрілятимуть  у,  ймовірно,  революціонера  в  розідраному  одязі.  На  його  смаглявому  обличчі,  грудях  та  руках  відмітини,  що  свідчать  про  катування.  Заберуть  життя  у  хлочиська,  що  стоїть  поряд.  Він  схожий  на  одного  з  моїх  учнів.  Гаряче  серде.  Неспокійна  душа.  От  двоє,  скоріш  за  все,  друзів.  Не  боялися  своїх  думок  та  слів.  Не  бояться  вони  й  зараз.  Приймуть  те,  що  судилося,  спокійно.  А  йому  є  за  ким  сумувати,  адже  одразу  помітно,  що  чекають  на  нього  вдома  зажурені  рідні.  Плаче  в  порожньому  будинку  чорнокоса  дружина,  туляться  до  неї  діти  і  він  сам  ледве  стримує  сльози,  тримаючись  за  обручку.  Може  й  воно  на  краще,  що  в  мене,  старого,  немає  родини.  Невідомо  де  живе  онука.  Нікого  не  засмучу  своєю  смертю.  Нікого  нею  не  порадую.  Просто  зникне  людина,  яка  читала  жадібній  до  знань  юні  заборонені  вірші  (Кого  я  обманюю?  Це  прекрасно  –  мати  когось  близького.  Того,  хто  якщо  тебе  і  не  любить,  то,  принаймні,  ставиться  прихильно)...  Які  вірші  читав  той,  останній  полонений?  Які  мрії  встиг  втілити,  якими  марив?  Чому  його  постать  здається  мені  знайомою?  Повернути  б  зір  молодості.  Відчуваю,  за  білою  сорочкою  б’ється  сміливе  серце,  в  чорних  очах  немає  тривоги.  Він  пережив  важку  ніч.  Вони  сміли  торкатися  його,  бити  і  принижувати,  допитувати,  а  зараз  мають  намір  розстріляти,  немов  не  розуміють,  що  його  краса,  сила  й  любов  безмертні.  Руки  його  натерла  груба  мотузка,  волосся  скуйовджене  вітром,  обличчя  бліде.  Не  скаже  ані  слова.  Слова  його  для  рідних  і  для  вірних  друзів,  для  далекого  кохання,  для  гаїв  зелених  та  річок,  для  цих  гір,  для  тополь,  що  тягнуться  до  небес,  для  квітів,  які  ковдрою  розкинулися  під  його  ногами,  нагадуючи  яскраві  краплини  крові.  Така  сама  квітка  розкривається,  починає  квітнути  і  на  його  грудях,  роздираючи  їх  червоними  пелюстками.  Всі  звуки  зникають,  а  світ  перевертається.  Я  не  бачу  своїх  вбивць,  моя  голова  покоїться  на  м’яких  запашних  серпневих  травах.  Ковтаю  щось  густе  й  солоне.  Згадую  дещо  важливе.  Він,  скривавлений,  все  ще  не  впав.  Я  помираю  до  того,  як  він  впаде.  Я  помираю,  вимовляючи  його  ім’я...
Сонце  вже  високо  піднялося  над  горами,  але  цей  серпневий  ранок  був  прохолодним.  Я  сидів  на  гілці  і  співав  улюблену  пісню.  Вона  була  радісною,  як  взаємна  любов,  і  тужливою,  як  день  моєї  смерті.  Він  навчив  мене  її  співати,  він  написав  її  для  мене.  Моїм  був  тільки  приспів.  
Якщо  будете  на  нашій  славетній  землі,  землі  сміливих  чоловіків  та  вродливих  жінок,  залиштесь  наодинці  з  природою:  послухайте  дихання  гір,  шум  води  в  річках,  а  мене,  маленького  соловейка,  ви  знайдете  серед  зелених  лісів.  Я  досі  шукаю  його  і  зву,  намагаючись  знову  зустрітись  з  його  душею.  Попереду  в  нас  мільярди  років  (рівно  стільки  живуть  душі),  мільярди  нових  оболонок,  мільярди  віршів  і  пісень  (ніхто  їх  не  заборонить),  почуттів  і  вражень.  Шукаю  і  зву.  Приспів  вивчили  інші  солов’ї,  адже  він  простий  і  прекрасний:  «Ф-е-д-е-р-і-к-о.  Федеріко».

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516031
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.08.2014
автор: Олена Мальва