Побузький степ в обіймах прохолоди
Стрічає надвечірній, зрілий час...
Стоїть «модернізований» Володя,
Хоч виправка – старого Ілліча.
Та барвами інакшими заграла
Скульптура, як шедевр із-під пера:
Ген, синь піджачна в бронзовій заграві
І золото штанів, мов пектораль!
Творець натхненно світ переосмислив ,
І камінь актуальним знову став.
Ілліч, німий, вдається в простір мисом,
Та ним речуть Тарасові вуста.
Не в новину вже падати вождеві,
Та час усіх розвіє у пісок!..
І гріш ціна тій маревній ідеї –
Потрапити в музей мадам Тюссо.
Тому у бруд лицем не вдарив маляр –
В наявності новий менталітет:
Ілліч на п’єдесталі мир тримає,
Що досі плавав, як минтай в лате...
Фарбовані Володині рамена,
Що ворог розгорнув супроти нас,
Під спільний, неподільний звів знаменник.
Розвінчаних богів спростує час.
На піку парадоксу височіє,
Вже не людей лякаючи – ворон,
Не ідол, не провидець, не месія,
А незбагненний ще оксиморон.
Зламавши політичну парадигму,
Вказавши шлях, яким нам слід іти,
Рука митця ідею породила
І вбила черговий стереотип.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515676
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.08.2014
автор: Олександр Обрій