Коли вчительку вбили, мені одинадцять минало…
Коли подругу вбили – тринадцяти ще не було.
Із всесвітньої туги ой важко душа виростала!
А відраза до світу калічила серце й чоло…
Скільки відчаю в тім підлітковім беззахиснім віці!
Наче все розумієш, а здатен збагнути не все.
Та і як же збагнеш?.. Білим світом блукають убивці.
І когось перед смертю від чорного страху трясе…
Наче подругу, я поховала довіру до світу.
Довго-довго він був, мов велика ворожа тюрма...
Я вже майже змогла. Я вже майже навчилась любити!
Дві третини шляху – і... війна. Та невже все – дарма???
Двадцять років життя, двадцять літ боротьби із собою,
зі своїм небажанням не мати образи на світ…
Україна моя… Як вона виростатиме з болю
по убивству дітей? Скільки довгих безрадісних літ?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514923
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.08.2014
автор: Тетяна Яровицина