Вони рухалися як ніколи тривало і тихо,
Тримали наплічники набиті свічками і зброєю,
Не залишаючи навіть слідів, і тільки їх власне дихання
Видавало їхню присутність у блискавках між грозою.
Ці душі рухалися уперто уздовж ґрунтових і кам’яних,
Колоною чітко по сто, тримаючи твердо стрій,
І багато із наших було тоді між них,
Але жодного з них не помітили вартові.
Вони підійшли до брами і дістали ключі,
Зайшли усередину, спалили це місто вщент,
І ще довго по тому – тривали жовтневі дощі,
Допоки опісля зими не почався березень.
І кожен у тому місті, знав, за що попелів,
За що попід містом кружляє намистом дим,
Жодне прощання не вартує сказаних слів,
Бо тільки Господь пробачатиме твої гріхи.
Для кожного з нас є свій каральний загін,
Він приходить до тебе, нутрує в тобі, горить,
Бо немає нікого, хто не носить в собі гріхів,
Окрім усміхненої дітвори.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=513037
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.07.2014
автор: Мирослав Гончарук_Хомин