Він був не таким як усі. Щось таке в його очах видавало на зовні безмежну силу любові, ніжності та турботи. Чорне волосся, брови, довгі вії та щетина на підборідді. Я була йому майже до плеч, тому, щоб поцілувати – ставала навшпиньки, а він нагинався до мене і обіймав.
- Коли ти зрозумів, що я подобаюсь тобі?
- Знаєш, в тебе гарні очі. І, коли ти вчора визирнула з вікна і поглянула на мене – я не знав куди бігти.
Він казав, що поцілунки в перший чи другий день знайомства – це нормально, а я боялася,
що він зникне й тому обривала листочки з кущів і розкидала їх по дорозі. Він бачив, що я нервую. Він і сам нервував через мої смс-ки, що я надсилала годину тому. Казав, що я перша така – цікава.
- То тебе не буде в понеділок на роботі?
- Ще не знаю. Ти, головне, кекси печи, мені на день народження.
Він цілував мене ніжно, що аж мурашки по шкірі й для мене – таке відчуття було першим.
Коли я побачила його – сяйнула думка, що це «моє», але щось недосяжне із далекої галактики. А він он який, хитрий.
На прощання не було ні поцілунків й обнімань. Ми потиснули один одному руку і розійшлись в різні сторони.
Тепер я знаю, що моя душа належить лиш Олександру.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=512377
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.07.2014
автор: Вероніка Стрельченко