сьогодні доволі сонячно.
не мушу починати то спочатку, адже тоді певне було холодніше ніж зараз,
у квітні тринадцятому.
саме з того часу усе стало дивитися на мене зеленими очима…
чи навпаки – я зеленими очима стала.
з того часу багато що змінилося, багато було понадкушувано людей,
як яблук, багато з них було пережовано.
мабуть і мене час пережував.
залишив дивитися на все як на спіралі і постійне коло: без минулого, теперішнього і майбутнього.
та ж і справа не в часі. я живу, дихаю. здавалося б, чого іще треба?
наразі думаю про свічки, які догорають у когось по квартирах,
де вимкнуло світло від грози, чи то від того, що просто хочеться усамітнитися.
головне - то самій не згоріти як свічка, не розтанути в кисні і у вуглекислому газі, і ще у всіх тих хімічних елементах з таблиці.
наразі треба бодай одну книжку, але залишити десь на лавці у парку імені Василя Стуса, аби мене пам’ятали за дотиком.
потім написати вірш про забуте пальто.
вислухати критику, або хоча би помітити її присутність у чиїхось поглядах.
а потім назавжди замалювати собі очі жовтими акрилами,
аби в кімнаті завжди було доволі сонячно.
олеся новик
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511118
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.07.2014
автор: Олеся Новик