Ішов холодний дощ і зупинявся,
Чоботи довгі,сірий плащ в краплинку.
Він до красуні вкотре залицявся.
Присів на річку на одну хвилинку.
Заснув собі і просто розчинився,
А як собі сорочку шив із неба!
А потім біля неї опинився.
Сумний...Сумний...Ну що красуні треба?!
Не так її сьогодні обнімає?
Чому вона і досі вередує?!
І на дорозі голий він лягає...
Та знов вона ні крапельки не чує...
Він не прийшов.Потріскалась земелька.
І сонце руки склало на травичці.
Він так кохав оте дівча маленьке...
Прийшов на мить...В кожусі...В рукавичках...
Ніхто його не бачив...Крапля впала...
Це його сльози висохлі...Дрібненькі...
Чому вона знов парубка чекала?
Чому все так?!Чому?..Чому рідненька?
Втішає вітер.Тільки дощ не чує.
Чому?..Чому?..Він просто...Не людина...
І під її віконечком ночує...
Він тільки дощ...І в цьому вся причина...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=509308
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.07.2014
автор: Відочка Вансель