Коли день добігає кінця
й простеляє перину природа,
я втому зітру із лиця
і вип'ю ковток прохолоди.
Вечірнє повітря цілюще,
неначе рослинний бальзам,
знеболить всі рани болючі,
не давши пролитись сльозам.
Бо краса життєдайна - довкола,-
на терЕнах зболілого світу,-
Ось Сонце, неначе палаюче коло,
і хмари багряні - його сателіти
супроводжують прямо до гір,
по одному і тому ж шляхУ.
На хвості - залишивши узір,
зупинившись у гір на даху,
затанцюють там вальс Мендельсона
під мелодію вітру примхливого.
І Сонце, немов чудотворна ікона,
під оплески крил пташа полохливого,
сховає свій лік за стіною Карпат,
розкидАвши по небу туман золотий...
Заколисують гави у гніздах пташат,
колискову співає пугач молодий
поміж кронами дуба могутнього,
що торкається листям хмарин.
Мов, чекаючи вітру попутнього,
виглядають жучки зі шпарин,
та ховаються знову лякливо...
Бо красуня - Земля задрімала,
огорнувшись у спокій сонливо.
Цвіркуни лиш зробили виставу...
Слухачі їх - це перші зірниці,
вже чекають на диво-концерт...
Не наслухатись, не надивитись...
взяти б фарби, папір і мольберт
і усю цю красу малювати!
Та немає у мене такої палітри
щоб усі відчуття передати...
гру ночі і дня...гру темряви й світла...
25.06.14.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507193
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 25.06.2014
автор: Богданочка