Нестерпно заболіли очі. Яскраве світло проникло під повіки, формуючи зображення на сітківці. Картинка розмита, нечітка, мов у тумані. Молоденька медсестра з рудими, як вогонь, кучерями, червоними, наче від крові, вустами заправляє шприц каламутною рідиною. Тоненькими пальцями промацує кінчик голки, приязно посміхається, щось шепоче кров’яними губами – не розберу що.
Промені боляче ріжуть очі. Здається, світло разом із туманом виходить з її очей. Спазматично здригається нитка пульсу. Частіше забилося серце. Здається, моє. Перед очима вуста, які щось шепочуть. Не чую, що саме. Чую лише, як нестримно гупає серце. Наче кроки, які чи то віддаляються, чи то наближаються. Повіки закриваються. Дійсність зникає. Я розчиняюсь. Мене немає. Мене ніколи не було.
Широкий пустир, порослий травою. Легкий бриз носить простором кольорові пакети, роздуваючи їх, як вола птахів. Доноситься віддалений запах солоної води, чути шум хвиль, але моря не видно. Посеред пустирища видніється старе «чортове колесо», на якому висять кольорові пакети, і яке ледь-ледь обертається від вітру. Пронизливий скрип шкребе всередині.
Перед колесом височіє дерев’яний хрест. Під хрестом сидить чоловік у посірілій від пилу сутані, з широким чолом, довгим хвилястим волоссям до плечей, ледь посивілими вусами і бородою. Його вдумливий погляд, у якому сплелись тисячоліття, спрямований в небо.
Несміливо підходжу до нього.
— Ісусе.., — чи то питаю, чи то стверджую, звертаючись до чоловіка.
Мовчить. Здається, я сам не вірю в свій голос. Він чужий. Чоловік відводить погляд, дивиться на мене, мовчки питаючи про щось. У його очах одразу знаходжу відповідь.
— Ісусе, — чужий голос знову говорить мною, — звідки ця кров? Чия вона? — запитую, дивлячись на стигми, які повиступали на руках чоловіка, як тріщини на дерев’яному хресті.
— Пусте, — розважливо відповідає він мені, — трава гостра. Ранить.
Деякий час тиша. Спостерігаю за чоловіком. Він дивиться на «чортове колесо». Витягує з-під сутани портсигар, бере сигарету і починає курити, щедро пускаючи клуби імлистого диму.
Так ми й сиділи під хрестом: я і він. Дим і тиша. Я навіть повірив у своє існування. Дим людських гріхів, тиша сказаних слів. Я бачив, відчував, як він молиться. Молиться просто в диму, без слів, без сліз.
Потім чоловік сказав:
— Знаєш, друже, як багато я не встиг зробити. Життя коротке, як спідниця в повії. Я хочу, щоб ти не повторив моїх помилок.
Я так і не зрозумів, що він хотів цим сказати. Натомість наївно запитав:
— Скажи, а Бог є?
Чоловік хитро усміхнувся, глянувши на мене. Але не відповів нічого.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=501733
Рубрика: Лірика
дата надходження 28.05.2014
автор: Ноїв Ковчег