Приспаний дикий звір

       Осінь  1939  року  видалась  теплою.    Бабине  літо  снувало  свою  тоненьку  сріблясту  павутинку,  а  легенький  вітерець,  граючись,  розносив  її  полями,  чіпляв  то  за  жовтогарячі  голівки  соняхів,  то  заплутував  його  на  пожухлім  картоплянім  бадилинні  в  перемішку  з  рудуватим  польовим  хвощем  та  іще  зеленою  повитухою,  що  стелилась  міжряддям.
       Марія  розігнула  втомлену  денною  працею  спину,  розправила  плечі,  що  нили,  витерла  рукою  рясний  піт  із  чола  і  глянула  на  сонце,  що  вже,  хилячись  на  захід,  червлено  горіло  над  вершечком  розлогого  клена,  під  яким  бігали,  граючись  опалим  листям,  четверо  її  дітей.    Маріїні  очі  засвітились  теплом,  осяваючи  своїм  внутрішнім  світлом  її  вилицювате,  некрасиве  обличчя.  Вона  дивилась  на  дітей  і  усміхалась,  аж  серце  затьохкало  при  згадці  про  свого  чоловіка,  а  їхнього  батька.  Кохання  переливалось  у  ній,  наливало  тіло  вогнем,  наповнювало  його  пристрастю  та  бажанням  і  байдуже,  що  він  її  не  любить,  що  на  базар  за  собою  бере  не  її,  а  котрусь  із  своїх  сестер.
     Замріялась  на  хвильку  та,  похопившись,  швидко  підняла  кошик  з  рясною,  круглобокою  картоплею,  понесла  його  до  хати.  Натерла  там  картоплі,  присолила,  затопила  піч  і  пішла  на  вулицю,  щоб  принести  ще  дров.  А  чоловікові  сестри  тим  часом,  змовившись  між  собою,  сипнули  у  миску  до  тертої  картоплі  ложку  солі.
     Прийшла,  пікуном  розгорнула  жар,  поставила  на  нього  дві  сковороди  із  жиром,  щоб  розігрівались,  заходилась  пекти  деруни.  Не  пробувала  сама,  спішила,  щоб  вчасно  нагодувати  дітей,  чоловіка,  що  ось-ось  мав  повернутись  із  дальнього  поля  додому.
       Коли  Микола  переступив  поріг  кімнати,  гірка  рум’яних  дерунів  у  мисці  та  сковорідка  із  салом  та  смаженою  цибулею  у  ньому,  чекали  господаря  на  столі.
     Апетит,  назбираний  оранкою,  не  забарився  озватись  голодом  у  шлунку  і  Микола,  сівши  за  стіл,  потягнувся  рукою  до  деруна.  У  кутку  кімнати  його  сестри,  ледь  стримували  у  собі  сміх,  пирскали  у  кулаки.  Перший  же,  зроблений  ним  ковток,  на  вигляд  такого  смачного  тертюха,  застряг  у  горлі,  обпікши  його  сіллю.
     Микола,  мов  ужалений,  підхопився  із  лави,  на  котрій  сидів  і  накинувся  на  жінку.  Від  ударів  важких  стусанів  Марія  упала  на  долівку  та  чоловік  не  зважав  на  це.  У  ньому  прокинувся  приспаний  дикий  звір  і  він  ще,  і  ще  бив  її  ногами  куди  попало,  виміщав  на  Марії  свій  затаєний  розпач  за    понівечене  ним  же  самим,  як  йому  здавалось  тоді,  власне  життя.  Женився  ж  не  на  ній,  мав  бо  іншу  дівчину,  а  на  Маріїній  землі,  що  відійшла  за  тою  у  придане,  а  тепер  що...  Прийшли  совєти,  забрали  майже  усю  землю,  в  яку  він  укладав  усю  свою  душу,  а  нині  він  має  зостатись  ні  з  чим  і  продовжувати  жити  ось  з  цією...Його  затуманений  люттю  розум  шукав  потрібного  слова  і  не  міг  підібрати,  і  Микола  продовжив  бити  закривавлене  тіло  жінки,  яка  уже  тільки  хрипіла.
       Перелякані  його  сестри,  з  криками,  насилу  відтягнули  брата  від  нещасної,  обтерли  мокрим  рушником  кров  з  лиця,  положили  Марію  на  запічок.
       Так  і  не  піднялась  більше.  Лежала  тихо,  ні  на  що  не  жалілась,  мовчки  спостерігала  за  дітками.  Як  ті  підходили  близько  до  неї,  гладила  їх  по  голівках  і  тільки  в  очах  стояв  невимовний  жаль  та  сльози  самі  викочувались  із  їх  кутиків  і  великими,  пекучими  краплями  текли  обличчям,  змочували  собою  подушку  немічної.
         Марія  лежала  на  покутті  під  образами,  у  руках  палахкотіла  свічка,  а  від  її  голови,  по  широкій  лавці,  вервечкою  бігли  воші.
19.05.14
         

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500041
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.05.2014
автор: Валентина Ланевич