У вертепах щоразу родився Бог,
Хмурив брови хмарами так,
Що йшли дощі.
Ти вмивав все обличчя,
Аби сліпнути,
Сутужно так вичавлювати найперше чуття,
Бо не варто бачити того,
Що потім тлітиме у землі.
Це твоя радість.
Лишень ніжність зосталась одна.
Й та інтелектуальна.
Та ж ріка, де тебе виловили в долоні,
Прагне повернень,
Нуртує змієм, кусаючи хвоста.
А ти бачиш вихор та кидаєш туди камінці.
Колись замість них летів гріх.
Нині ж у тобі час простибожжя.
Ми прочісуєм житницю наших
Піль,
Ловим злоріків, аби увібрати мудрість.
Але натомість, поруч з
Тими ловами, де ти стоїш чомусь зліва,
Хтось пломенить ніжністю,
Випльовуючи слова мертвих поетів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499504
Рубрика: Лірика
дата надходження 17.05.2014
автор: Олена Ганько