Відлетіла у вічність матуся...
Як же пусто тепер на землі!
Часто з тугою в небо дивлюся,
свою Неньку шукаю в імлі.
Десь, в світах неосяжних, незнаних,
що, можливо, – на відстань руки,
оселили тебе серед званих
на безмежні роки чи віки.
Знаю, рідна, ти Богом обрана,
світлих янголів бачиш навкруг,
вже забула проблеми і рани...
Мабуть, кожен, хто є там, – твій друг,
бо й в житті ти не лаялась, ненько,
доброти вистачало на всіх,
мала щире і щедре серденько
і жила, оминаючи гріх...
Як до тебе горнулися люди
і численна шкільна дітвора!
І летіли слова звідусюди
у конвертах до твого двора.
Як я хочу твій голос почути
і, в обіймах натруджених рук,
безтурботним дитятком побути
без дорослих проблем та бе мук.
Неможливо... І люто хапає
біль за серце. Пече... – аж до сліз,
так матусеньки не вистачає,
її ласки, турботливих слів!..
Дай, матусю, про себе щось знати,
хоч у снах розкажи, як Там є...
Для дітей стане янголом мати,
як скінчиться земне житіє...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498321
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.05.2014
автор: Світлана Моренець