Поглянь, мій коханий, сонця не видно
Сірі хмари плачуть дощами в жалобі
Мабуть йому важко... а може огидно?
Глядіти, як світ наш втопає в жадобі
Ти бачиш, жадоба у кожнім куточку
За гроші і неньку ладні продати
А з бідного здерти останню сорочку
Замість того, щоб руку йому подати.
Ти бачиш, як брешуть, всі кому не лінь
Людською брехнею просякнутий кисень
В сьогоденні над нами нависла тінь
Тінь, що мов би чекає жертвопринесень.
Я хочу, коханий, щоб ти пригорнув...
Щоб стало довкола хоч трішки світліше
Мов у крила теплі, мене завернув
І у скло будуть краплі вдарятись тихіше
Я хочу забутись...всього на хвилини...
О, любий, я втямити просто не в силі
Як може так спати сумління в людини?
А що ж буде потім? На небосхилі?..
Чому так зачерствіли лЮдські серця?
Невже позабули, що тут ми лиш гості?
Усі ми, без винятку, діти Творця
Угору?..Чи вниз?.. Чекаєм на мОсті.
Коханий, я вірю... з тобою я вірю,
Що скоро побачимо сонечко ми.
Бо хто ми без віри? Хто ми без віри?..
Коханий, ти тільки мене обійми...
4.05.14.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=496846
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.05.2014
автор: Богданочка