Все одно, скільки раз ти мене не нормальним назвеш.
Я щоразу вмираю, гадаючи, що з нами сталось.
Пройшло не мало часу. Все думаю, що ти прийдеш.
За чаєм згадаємо як тоді все у нас починалось.
Ніхто не знає те, що зараз в середині в мене.
Щоб себе не видати я маску сміху надягаю.
Те що настирливий ,жорстоко не суди мене.
На щось надіюся. Чомусь тебе не забуваю.
Тобою дихав я щоразу задихаючись.
В теплі що ти мені давала я горів.
До тла мене палила заради жмені попелу
І душу продала мою володарю морів…
А я без диму спалений, та хочу все ж зігрітись.
Ти без води мене втопила... –Ну за що?
І перед смертю сильно хочеться зустрітись
І запитати. Коли при смерті. –За що?
Ти мене вбила. Мертвий я уже давно.
Мене скалічила. Саме тому душа в могилі.
Я дивний став?.. Скажи мені чи це воно?
Здається так, що повернути тебе я не в силі
Чого чекаєш? Пхай, я на краю в притул стою!
То ядом отруї, якщо не хочеш таких мати!
Ламай кістки. Давай, до болю того я вже звик!
Невже таких як я тобі не треба?.. Хочу знати.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494076
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.04.2014
автор: Хворий Джентльмен