Розквітають квіти. Ходять небом хмари.
У повітрі шелестить нова весна!
Перекатами шумлять собі отави
в унісон з душею, що давно пісна...
Літо висушило, осінь розмочила,
а зима палац льодовий возвела́.
І, здається, що боротися несила -
в гострий кут ця безнадія завела.
Довго мучала чи довго не пускала,
та від березня сховати не вдалось!
І воскресла та душа, що довго спала,
на всі крила як у морі альбатрос!
Ви впіймайте, хто! Наважтеся! Не вийде!
Буду диким птахом, диким дикарем!
Я нікого не впущу й ніхто не прийде.
До таких чужих ніхто давно не йде...
Безнадійно обумовлена хвороба́!
Безнадійне завтра, рік, усе життя!
Відлюбила, відболіла! Поборола
тільки страх. Тепер чимдуж серцебиття...
Тут у морі я веду собі розмову
з безглибинним небом, краєм без країв.
Бультиха́ю часом душу свою кволу
й підлітаю навесні до берегів...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=493579
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.04.2014
автор: Ліна Біла