“ Від тих тримайся подалі, хто занадто відвертий у своїх словах”.
Менандр ( давньогрецький афінський поет-драматург )
Сусід
Ранок нового дня - і я у ньому.
Повільно відкриваю очі, чемно вітаюся:
-“ Доброго ранку новий день, прошу тебе, подаруй мені краплинку сонечка для душі моєї, а також порадуй мене хорошою новиною. Дякую тобі.”
Потім протягую руки перед собою і мовлю магічним голосом:
-“ Притягую до себе щастя, здоров’я, гроші, благополуччя”. І так три рази.
Закриваю руки. Роблю сама собі приємні компліменти, посміхаюсь. Через хвильку повертаюся на лівий бік-потягуюся і викидую геть ліву депресію, повертаюся на правий бік - летить від мене права депресія. Подумки збираю до купки всі свої чорні думки, образи, підозри, недовіру ,скидаю все у чорний пластиковий мішок та й кидаю зі стрімкої скелі у глибоку прірву. Все, їх не було у мене, їх у мене не має. Молодець, моя дівчинко. Ти здорова, ти чарівна, ти почуваєшся чудово і тепер моя квіточко швиденько вставай і під душ, по можливості контрастний, тому що в кінці усіх цих психотерапевтичних процедур тебе чекає насолода і вона - чашка гарячої, пахучої (бразильської, перуанської, невідомо якої) але кави.
-“Яка кава, яка кава ти ще у ліжку, очі попідпухали, обличчя - слів не має. Роби маску швиденько із яєчного жовтка. Ні, почекай. Спочатку впусти Ромку до кімнати, ти вчора закрила її на балконі, бідна кішка усі очі свої виплакала”.
Промовило моє друге “Я” і замовкло. Тиша. Я мовчу і воно.
Я мовчу, тому що знаю, це натяк на вчорашні події, на мою помилку, розчарування, переживання душі моєї.
Невже сміється наді мною, невже незрозуміло, що мені було не до сміху?. Але це було учора і взагалі не придирайся. Згадай, що писав Стефан Цвейх:
“ Тільки той зрозуміє життя, хто зможе досягнути його глибини”.
Ось і я в одну із таких глибин потрапила. Як думаєш випливу?.
-“Хто би сумнівався. Давай, піднімайся вже, приймай душ, пий каву, але спочатку випусти з неволі свою кохану пенсіонерочку Ромочку”.
І то правда.
Все. Відкидую ковдру і через пів години, я вже була свіженька, чистенька, пахуча, духмяна, ніжилася на балконі під першим промінням сонця, смакуючи свою першу чашку кави (зовсім не ту, яку мені вчора безсоромно запропонувала людина, в яку я закохалася, мов та першокурсниця в молодого професора).
Ні, такого вже не буде тому що ця людина не кохала нікого і відповідно, ніхто не захоче покохати її. На мою думку. На мою думку, кохання не знає міри, не відає кордонів. Єдине почуття, яке не визнає ні минулого ні майбутнього, воно піднімає людину ,возвеличує її душу.
-“І куди це ми полетіли? Там у двері тобі грюкають уже хвилин п’ять, іди відчини, літальнице”.
Із цим бу-бу-бу мого “Я” , іду до вхідних дверей, відчиняю їх, забувши навіть запитати – Хто там, та й завмираю із відкритим ротом, якого потім довго закрити просто не могла.
А ви, що б ви робили на моєму місці, коли перед вашими очима стояло справжнісіньке опудало з бабусиного городу ?.
Спочатку – солом’яний капелюх, на місці дирки в ньому стирчала квітка соняшника, вицвіла сорочка, яка “випадково” забула рік, коли бавилася у чистій воді з милом, короткі штани, з-під яких виглядали ноги у мешти. Ні, про них ліпше не говорити, бо вони були підв’язані шнурками. На них я зупинила свій погляд намагаючись зрозуміти як такі шнурки можуть тримати такі мешти ?.
Десь зверху, над моєю головою пролунав громовий голос:
-“Сусідко моя, голубко моя, а я до вас. Пустіть мене благаю, безпритульного, до ваших шикарних хоромів”.
А потім:
-“Га-га-га”.
Піднімаю очі, а переді мною посмішка широка, широка, від вуха та й до вуха.
Так це ж мій сусід, який учора мене врятував від того супостата, що так нагло хотів випити моє кохання мов ту чашку кави !. А я подумала-опудало.
Широка посмішка, прояснила і моє здивоване обличчя.
-“Та вже якщо прийшли, то й до хати заходьте. Рада бачити вас. Що це ви там тримаєте у руках?”.
-“Гостинці для тебе голубко, сьогодні вранці назбирав на своїй дачі. Бачу, що ти одна кукаєш, то й вирішив занести тобі щось смачненького, не магазинного”.
І текла його розмова ”джерельцем чистим”, але квіти мої у вазах почали в’янути. Спочатку одна голівку похилила, потім друга, а на останок і я, мов та квіточка голову похилила та й думаю:
“О це напевно він добряче посидів та погомонів зі своїми стінами на кухні, що від тих посиденьок ще й сьогодні дивними парфумами від нього несе”.
-“Сусідко, ну хоч посміхніться” - вивів мене його голос із моїх глибоких детективних роздумів.
-“Ось подивіться. Я вам і ще один гостинець приніс. Чудові пречудові, пресвіженькі, щущки”.
Бере мене за руку, заглядає мені в очі, які я по-можливості роблю круглими від здивування і від так званої уваги, розгортає рибу замотану у папір “сторічної” давності. А в нім п’ять маленьких карасиків.
-“Та це ж карасі!”.
-“Які карасі, які карасі. Це маленькі щущки. Ти їх почисти, помий, гарненько підсмаж на олійці. І вже потім поклич мене на вечерю. А,трохи не забув. Тут я тобі приніс ще капусту, моркву, петрушку .Це також помий, поріж та й салатика зроби, згідна! Все це, люба моя тобі ,по доброті моїй” .
Після цих слів він наблизився до мене і поліз цілуватися. О ні! Це вже занадто!
Розпочинаю активні дії. Забираю його руки з моїх плечей. Роблю широку посмішку від вуха до вуха і так лагідно мовлю:
-“Я така вам вдячна, така вдячна за все, за вашу доброту, за вашу турботу про мене, але сьогодні вибачте ніяк не можу приготувати вечерю. Можливо, якщо ваша ласка, наступного разу.
Пауза. Потім:
-“Шкода, дуже шкода”.
Промовив він та й почав швиденько , надто швиденько, загортати у папір своїх щуко-карасиків промовляючи:
-“Нічого, риба свіженька, може ще постояти в холодильнику пару днів. Буду мати надію на вас. А на разі, солоденька моя до зустрічі”.
Та й подреботів до двере, біля яких, зняв свого древнього, як і він капелюха та й зачинив за собою двері.
А я , та що я, підхопила свою кохану пенсіонерочку Ромочку, притулила її до себе, вмостилися ми разом із нею на м’ягкому дивані. І так мені стало затишно, так мені стало легко, що і незбагнула, коли полинула у світ своїх снів.
Далі буде…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492745
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.04.2014
автор: Тамара Піддубна