Ти питаєш, скільки мені років… Я жартую: «Плюс-мінус триста!» – але насправді трохи більше. Я ще не все згадала, та я добре пам’ятаю, що у Середньовіччі мене спалювали двічі. Ти уявляєш?! Двічі! І вдруге це власноруч зробив той, хто не міг стримати сліз, коли вогонь вперше пожирав моє тіло…
Я благала його дочекатися, я одразу пішла на наступне коло і багато віддала за те, щоб народитись якомога ближче до нього. Але він не почув… Він не міг позбавити себе життя, тому пішов до лісу в темну ніч і знайшов зграю голодних вовків. Замкнене коло: тепер вже я не дочекалася його, і він прийшов пізніше за мене. На два роки.
Лише два роки! Це мізерний термін порівняно з майже двома віками від першого втілення, коли він нарешті привів і мене у цей світ. Так, він знав, що він старший за мене! Він шукав мене, відчуваючи, що я десь поруч. Та пам’ять його ще не була сильна у повній мірі, і, побачивши мене, він не повірив: ці два роки стали для нього нездоланною перешкодою – він вирішив, що це відьма, яка його приворожила! Він знав єдиний спосіб позбутися цих чар, щоби знову мати змогу шукати мене…
Так, цього разу багаття було розведено на славу, і навіть мокрі гілки після довгої зливи спалахували вмить від його смолоскипу. Він добре знав свою справу!
Що ж, наступне коло… Ми маємо пройти це знову. Можливо, колись ми обидва прийдемо вчасно – і нарешті знову знайдемо недовгий спокій…
(12.04.2014)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492126
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.04.2014
автор: Мантіхора