Сіра розбухла хмара зачепилася за крону старої черешні і розродилася рясним дощем. Полегшавши піднялася й полинула собі далі, а стара черешня полегшено видихнула:
- Хух. А то добре, що дощ полив мене, тепер якби ще сонечко весняне своїм теплом обдарувало, то мої пуп’янки розпустяться, розквітнуть. Бо ґазда вже хотів зрубати мене стару...
Невдовзі стояла стара черешня мов заквітчана наречена, густо-густо вкрита білосніжним, білопінним цвітом, і дарувала весняні пахощі світові. Стояла сама собі дивувалася:
- Це я, чи не я?
Гордовито розправила плечі, віття-руки обліпили трудівниці бджоли, що запилювали-обмацували кожну квіточку, і раділа:
- Будуть ягідки-черешеньки, мої милі дітоньки. Будуть дозрівати, сонечко вбирати. Наливатимуться соком й солодом для вас люди. Я вам свої плоди подарую, потішу. Не рубайте... Хоч я стара вже, та ще квітую, око цвітом ще милую, ягід подарую. Не рубайте... Хоч стара вже, та світ так люблю я…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492068
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.04.2014
автор: Ніжність - Віталія Савченко