Втрачають весни молодечу вдачу.
Де неозорий повені розлив?
Струмочки не течуть, скоріше плачуть,
Немов весну за гори повезли.
Якщо її таки у нас украли,
То як,жадану, повернуть здаля?
Й Макар бо не вигулює отари,
Якими так пишалася рілля.
Не тіште душу голосом розради,
Бо навіть ночі стали вже не ті,
Збіднівши на затяті серенади
Ошаленілих березнем котів.
З вершини літ запитую Природу –
Чому втрачаєш барви й голоси?
І чую гнівне – ви, немов заброди
Вточили з мене вільгості і сил.
Я мотлохом засипана по груди,
І рани маю на мільйон смертей!
Доки Мамона вашим серцем буде,
Мені не вийде чарувать дітей
Пестливим сплеском лагідної хвилі,
Ні пахощами в надвечірній час.
Не пізно ще – спиніть лихе свавілля,
Можливо Бог ізглянеться на вас.
І коли ви – не пасинки, а рідні
Причастя й сповідь принесете в храм –
Нащадкам вашим на шляху погіднім
Свою снагу і мудрість передам.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489898
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.04.2014
автор: stawitscky