Не вірю в те, що вовк вівцею став
І перейшов зі свіжини на пашу,
Ще й задля того ікла заховав,
Прикрасивши різцями вовчу пащу.
Хоч сірий – добре блеяти мастак
І признаватись вівцям у любові
(Мовляв, обороню вас від собак) –
Лиха утроба прагне тільки крові.
Різці він лиш на час припасував:
Зарветься між отару – миттю вирве…
Про що б цей сіроманець не співав,
У жодне вовче бекання – не вірю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=487112
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 20.03.2014
автор: Василь Задорожний