КОБЗАРЕВІ У ВІЧНІСТЬ

Сиджу  в  місячній  зажурі,
«Кобзаря»  гортаю.
Пливуть  постаті  похмурі
Кріпацького  «раю».

Бачу  латану  свитину
І  тебе,  малого,
З  олівцями  біля  тину
Під  чужим  порогом.

Бачу  книжечку  в  кишені,  -
Молитвеник,  мабуть.
І  сухарик  в  малій  жмені  –
Сирітськая  радість.

Були  злидні  блідошкірі
І  живіт  неситий,
Та  сильніша  була  віра
І  бажання  вчитись.

Зерно  хисту  дозрівало
В  серденьку  малому,
Яке  біль  намалювало
І  пензлем,  і  словом.

В  бур’янах,  у  праці,  в  наймах
Талант  колосився.
Україну-неньку  славив,
За  неї  молився.

Твій  «Кобзар»  -  душевні  рани,
Поетична  сповідь,
Гніт  минулого,  кайдани
В  вистражданім  слові.

Ти  хотів,  щоб  жили  вільно
Українські  діти.
Хай  сповняються  дослівно
Твої  заповіти.

Пам'ять  вдячного  народу
Сповита  любов’ю.  
Реве  Дніпро,  хвилі  котить,
Стогне  за  тобою.

…Стоїть  правда  на  колінах
Два  століття  часу.
Плаче  ненька-Україна
Ще  й  досі,  Тарасе…

©  Copyright:  Ирина  Визняк,  2014
Свидетельство  о  публикации  №114031600777  

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=485926
Рубрика: Лірика
дата надходження 15.03.2014
автор: *ИРЕНА*