-Погано це все. Погано.- старий монах говорив кудись в кут. Він, загорнутий у чотирикутник грубого полотна, сидів на низькому ящику і босими ногами досліджував камінці, якими встелялась келія.
- Та чому ж погано? Хлопці прибули один кращий другого. Я моніторив дух їхній. То там такі показники... Дивовижа...
- Погано все це.- старий повернувся на голос молодого монаха, який стояв у білому позаду нього. - Не воїни добра вони, а констатація його...Печально це...
Якийсь час обоє мовчали. Чутно було, як тріщать камінці під пальцями ніг старого. Цей звук відніс молодого монаха назад років на п"ять.
Тоді він постукав у ворота цього монастиря, які, радше, нагадували оплот фортеці. Іменувався до миті, поки монахи впустили його, Мироном. Він був одним з кращих в "Гранатному ордені". Мало того, він був неправдиво, неможливо живучий. Ніхто з Ордену не доживав до його 19-ти.
- Знаєш, приведи до мене найслабшого сьогодні. А вже назавтра підлаштуй мені зустріч з найсильнішим. Але так, щоб ще й несподіванкою то для нього було. Вранці перед службою поможи мені перемінитись. Тепер йди.
Молодий монах мовчки схилився перед старим.
Коли за дверима стихли камінці, колишній Мирон, тепер Мирій обома долонями торкаючись грубих кам"яних стін, тягнув їх за собою, повільно йдучи довжелезним і вузьким, як безпросвітність безнадії, коридором. Від того, в білій сорочці майже до колін і довгих білих штанях, з руками, заведеними назад,тілом, схиленим уперед,- він нагадував птаха, який намочив крила і тепер важко тягне їх за собою.
Пальці, поцарапані не нажарт, стали пускати краплі крові. Мирій не почував того. Він думав над словами старого і не мирився з ними : "ну чому, чому погано те, що кращим бути не може? Констатація добра,- не воїни? Ну то й що? То й що? То й що...поганого, якщо добро стане повсюдним і за нього не доведеться вже воювати."
Вже за останні два роки стало зрозумілим, що люди, особливо чоловіки стали на голову духовно рослішими. А от пів року як...
Монастир не встигав приймати бажаючих. А, головне, що достойники такі, що ого... І це тільки в їхньому монастирі, а він далеко не центрального штибу.
Ті хлопці, що сьогодні прибули, то чудо, а не хлопці.
"Хм, найслабшого? Ото ще буде задачка такого визначити..."
А у себе в келії старий монах змерз. Його тіло горни - не горни у тканини... Він склав долоні човном. Вклав обличчя в нього. Довго розплющеними очима вдивлявся ув утворену там темряву. Бачилось йому різне. Ой, різне.
Його печалило те, що люди змінюються так кардинально.
Печалило, що після тої війни вижили найкращі.
Печалило, що їх так багато.
Він печалився з того,
що ТАМ,
з усього судячи,
проект "Земля"
вирішили
згорнути...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484524
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.03.2014
автор: Маріанна Вдовиковська