Ти був Океаном - величним, сміливим і гордим.
Правителем світу, пристанком усіх кораблів.
Комусь потопельником, духом… чи чортом підводним.
Шаленим коханцем і мрією Чорних морів.
І я так просила – молила у Чорного моря:
"У чорні глибини свої ти мене відпусти…
Щоб легко напнути на серце червоні вітрила.
У чорній безодні назавжди прихисток знайти…
Віддай мені, Море, його, адже ти вже напилось
кохання того, і, напевне, наситилось чар…
По самії вінця твої уже ним перелилось…
І мабуть, гірчить уже трішки солодкий нектар.
Я ж буду кохати його до нестями, шалено…
Щоб так від безумства того океан одурів,
забув і про німфи свої… і чарівні сирени…
Докупи зібрати не зміг чотирьох берегів…"
А я так просила… у Моря… у вітру… у долі…
Віддай же мені… хоч на мить ти його відпусти…
Сміялося Море… і сльози втирало солоні:
“Саме не візьму… І тобі не віддам… Не проси.”
Сховаю від світу всього я поламані крила…
Бо нам ще дістатись шалених отих берегів…
Бо просто напнувши на серце червоні вітрила,
нам ще не збагнути усіх незбагненних світів.
Сміялося море -“Хто смутку не знає і горя,
ніколи не зможе дістатись найвищих вершин…
Бо той океан… Він не слухає Чорного моря…
І сам вибирає коханих із чорних глибин…”
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=484254
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.03.2014
автор: гостя