Глава VI
Конференція повинна була відбутись не в столиці Вестландії, а в невеликому містечку N кілометрів 100 на захід. Враховуючи кілька пересадок у дорозі, до готелю дісталися надвечір достатньо зморені. Тому, розселившись і нашвидкуруч перехопивши, одразу розійшлися відпочивати. Керівником делегації був начальник управління Петрицький, а крім нього – ще один колега з сусіднього управління, що вільно володів англійською. Валентин теж досить непогано міг спілкуватись англійською, а ще трохи – німецькою. Хоча перед від’їздом довелось два тижні походити до знайомої викладачки, щоб трохи відновити те, що забулося.
Наступні два дні майже повністю були завантажені роботою і лише третього дня програма дозволяла після обіду мати вільний час, тому Валентин запланував собі в цей день пройтись містом, ознайомитись з його виглядом і якимись визначними пам’ятками. Зазвичай, буваючи в інших містах, він полюбляв вивчати їх наодинці, не зв’язуючи себе примхами інших колег. У кожного свої інтереси – одного більше приваблюють магазини й універсами, іншого – музеї і пам’ятники, третього – книжкові полиці. У результаті, нерідко виникають суперечки, як у лебедя, рака і щуки. Навіщо? Коли спокійно можна пройтися самому і не нервуватися марно повсякчас.
І знову думки Валентина повернулися до того дня... Отож...
***
Валентин ішов незнайомим містом, роздивляючись, порівнюючи з Києвом. Будинки, машини, магазини, реклама. Місто спокійно жило своїм розміреним життям, несхожим на те, до чого звик Валентин, і ніби питало його: “А ти хто за один? Чи з відкритою душею ти прийшов до мене?”
Була післяобідня квітнева пора. Подекуди можна було побачити перші квітневі каштани. Їх не було так багато, як у рідному місті, але й ті поодинокі каштанові крони, на які натрапляв Валентинів погляд, вселяли в його душу тепле відчуття чогось рідного і далекого.
Веселою зграйкою повз Валентина промайнуло кілька дівчат, що кудись поспішали, голосно перемовляючись. Раз-по-раз їх розмова переривалась розливчастим сміхом, від чого вони аж схилялись наперед, ніби збираючись щось підняти з долу. Валентин звернув увагу, що вдягнені вони були надто легко як для цієї пори року: в легких світлих коротеньких сорочечках з оголеними животами. Та й інші перехожі, і це він відмітив ще по приїзді, були вдягнені так, як у Києві вдягаються не раніше, ніж у травні. Цей факт, який можна було пояснити лише впливом Гольфстріму на клімат цієї західноєвропейської країни, розважив Валентина і він почав непомітно для себе звертати увагу на перехожих – хто і як вдягнений.
Отак, прогулюючись і відпочиваючи душею після двох днів напруженої роботи, Валентин переводив свій погляд то на сірі та світло-коричневі старовинні будиночки, подекуди вкриті чорнувато-бурими плямами вогкості, то на перехожих. І навряд чи хтось із вас зміг би йому дорікнути, що на молодих жінках його примружений від сонця погляд зупинявся частіше і довше.
Особливо надовго свій погляд він зупинив на високій стрункій блондинці років 23-25. Вона трохи випередила його і йшла хоча й досить швидко, але, час від часу, спрямовуючи свій погляд, прихований темними окулярами, до чергової вітрини з одягом або взуттям. При цьому вона явно, на відміну від інших жінок, що позирали на вітрини, не опускала очі нижче, де зазвичай висвічувались дві позначки ціни: верхня – великими цифрами і написом про те, скільки ви маєте нагоду зберегти грошей, та нижча – малесенькими цифрами з кількома дев’ятками, уважно придивившись до яких, можна розгледіти, скільки ж все це багатство дійсно коштує.
На перший погляд, дівчина мало чим відрізнялася від пересічних перехожих, що просувались вулицею, роззолоченою косими променями сідаючого сонця. На ній були білясті потерті джинси, придбані певно, що не вчора. Поверх простенької білої сорочки надималась легкими поривами вітру світло-рожева курточка. Однак, щось невловиме приваблювало Валентина в ній – ця стрункість ходи впевненої в собі жінки; тонкі шляхетні риси злегка вилицюватого обличчя, які не змогли приховати навіть темні окуляри; пишна зачіска білого, хоч і не натурально білого, кольору, укладена професійним перукарем із знанням своєї справи.
Поступово Валентин – він і сам не помітив як – почав пришвидшувати ходу, щоб не віддалятись від незнайомки і мати нагоду довше спостерігати за нею. Однак, через певний проміжок часу він помітив, що не один іде за дівчиною. Якийсь кремезний підозрілого вигляду чолов’яга весь час не зводив з блондинки очей і просувався за нею, наче справжнісінький шпигун із дешевих телевізійних бойовиків. Тепер Валентин переключив вже всю свою увагу на цю людину. І чим далі, тим більш підозрілим Валентинові видавався цей неприємний тип з невідомими намірами.
З кожним кроком Валентина все більше охоплювали тривожні вагання – що йому робити? Не втрутитись і піти собі далі? А що, як це – якийсь патологічний маніяк, ґвалтівник, який лише і чекає нагоди, щоб затягнути бідну жінку у якийсь під’їзд. З іншого боку, яким чином йому втрутитись? Валентин відчував себе в цій країні, все ж, чужинцем. Хтозна, в яку історію і з якими наслідками можна вплутатись? Що і кому він потім буде пояснювати?.. Але, за кілька кроків вже знову починав переконувати себе, що ніколи не вибачить собі, як з дівчиною щось станеться, а він не допоміг, хоч і мав можливість.
- Що ж робити? – роїлись і вдаряли йому в голові, наче краплі дощу об металевий таз, хаотичні думки, - підійти до цього типа і запитати суворо, чого він переслідує дівчину, чи попередити саму дівчину, що за нею слідкують? Але водночас, якийсь єхидний внутрішній контролер починав запитувати: “Ну, підійдеш до цього чолов’яги, що на голову вищий за тебе, а може він уріже тобі межі очі і піде собі далі, не обертаючись. А якщо дівчині скажеш, то посміється з тебе. А то ще подумає, що насправді – це саме ти до неї чіпляєшся і покличе поліцію. Іди собі краще подалі від гріха...”. Так Валентин деякий час просувався уривчасто вперед, то пришвидшуючи ходу, то зупиняючись у задумі. І, нарешті, наважився – вирішив попередити дівчину.
Дійшовши остаточного рішення, Валентин уже без вагань почав скорочувати відстань до блондинки, нашвидкуруч прокручуючи в голові варіанти звернення, яке б її не надто налякало. Але, як завжди, в останню мить усе це кудись поділось і у нього пішов суцільний експромт.
- Вибачте! Шановна пані! Ви розумієте англійську?
- Так?!!
- Не ображайтесь, але я хочу Вас попередити, що за Вами стежать з непевними намірами. Якийсь підозрілий чоловік увесь час іде за Вами.
Дівчина спочатку ніби насупилась незадоволено, що її потурбували, але після останніх слів раптом посміхнулась і промовила:
- І що ж мені тепер робити?
Валентин після такої відповіді посмілішав і випалив:
- А давайте я Вам допоможу позбутися цього “хвоста”!
- Гаразд, - відповіла незнайомка, схиливши голову трохи набік і скоса подивившись на Валентина. Він озирнувся довкола:
- Давайте зайдемо до цієї кав’ярні!
- Кави попити?
- Там побачимо, - заклопотано відповів Валентин і відчинив двері невеличкої кав’ярні, розташованої у першому поверсі чотириповерхового світло-коричневого старого, але охайного будиночка.
Зайшовши до зали, Валентин став роздивлятись, шукаючи іншого виходу із зали до підсобного приміщення. Офіціанту, що привітно підійшов до новоприбульців, Валентин без зайвих слів пояснив, що його з жінкою переслідує підозріла особа і вони хотіли б від неї відірватись, проскочивши, з ласки офіціанта, через підсобне приміщення у двір.
Молодий хлопець, скоріше за все – студент, що підробляв вихідними днями у кав’ярні, змовницьки підморгнув і повів їх за собою вузеньким коридором, відчинив двері і випустив до внутрішнього двору будинку. Валентин по-чоловічому потиснув офіціанту руку і повів незнайомку двором на вулицю. Обережно подивився з-за рогу у бік входу до кав’ярні. “Шпигуна” на вулиці видно не було – певно якраз заскочив до приміщення. Треба було поквапитись, і Валентин потягнув незнайомку за руку. За цим вони сміливо пірнули у натовп перехожих в напрямку, протилежному від кав’ярні...
Кроків сто пройшли мовчки, доки незнайомка не пригальмувала ходу, запитавши:
- Куди Ви мене тягнете?
- Хочу швидше дійти до першого перехрестя і звернути з цієї вулиці, щоб той негідник втратив нас з поля свого зору.
- А Ви дійсно впевнені, що хтось слідкував за мною?
- Так, я довго за ним спостерігав – як він весь час простував за Вами, не зводячи з Вас своїх безсоромних очей.
- А чому, власне, Ви звернули на все це свою увагу? Мабуть, не лише його безсоромні очі слідкували за мною? – мовила незнайомка, ніби й суворо, але в голосі її бриніла посмішка.
Валентин трохи зашарівся і не знав, як відповісти, щоб це виглядало пристойно, але в цей момент вони досягли перехрестя. Валентин, не приходячи до тями, потягнув дівчину через дорогу, чомусь два рази поспіль повторивши:
- Як гарно, що саме - зелене світло...
І лише на тому боці, звернувши ліворуч, оговтався і подумав: - Навіщо було переходити через перехрестя – можна ж було одразу завернути за ріг?
- Ну, і скільки ж іще будуть продовжуватись ці перегони з перепонами? – дівчина зупинилась.
- Все! Я думаю, що ми вже відірвались. Тепер можемо іти далі, не поспішаючи.
- Куди!? Я Вас уперше бачу! Ви, до речі, викликаєте в мене своєю поведінкою не меншу підозру, ніж той чоловік, від якого ми втікали. Може Ви – якийсь арабський терорист? Акцент у Вас дуже підозрілий.
- Ні! Хіба я схожий на араба? Я – з України, приїхав у відрядження у справах свого департаменту.
- Так? Україна... Я чула – це десь в Росії. Чудова пригода! Це ж треба?! Познайомитись з росіянином, який витягає мене із тенет смертельно небезпечного шпигуна!
- Я не росіянин, а українець! - ображеним голосом спробував заперечити Валентин.
- А яка різниця? Ви ж, все одно, росіяни? Чи ні? Я Вас чимось образила?
- Ну, припустимо, якби Ви австрійця назвали німцем, ірландця – англійцем, або норвежця – шведом: я думаю, що вони навряд чи залишились задоволеними таким звертанням до них...
- Добре, прошу вибачити мене. А де Ви живете, чим займаєтесь?
- Живу в столиці, місті Києві. Працюю в Державному комітеті з нетрадиційної енергетики та енергозбереження. Займаюсь проблемами видобування і переробки масла з ріпаку. Якщо Ви чули про таку рослину. А до Вашого міста приїхав на міжнародну конференцію з проблем використання цієї цікавої рослини з метою отримання пального для автомашин.
- З рослини – пальне? Замість нафти?.. І на Вас ще не “наїхали” нафтові королі?
- Як бачите, досі живий, - із сміхом відповів Валентин.
- Те, що Ви досі живий, говорить лише про те, що жодної конкуренції нафтовим королям Ви, поки що, не встигли створити, - незнайомка явно глузувала. Валентин вирішив перевести стрілки у інший бік.
- Давайте, нарешті, познайомимось. Мене звуть – Валентин.
Блондинка трохи пом’ялась і стишено промовила:
- Патрісія... Мене звуть Патрісія.
За тим, як відповіла незнайомка, Валентин відчув, що вона, скоріш за все, назвала не своє справжнє ім’я. Але, врешті решт, це – її особиста справа. Патрісія, так Патрісія. Хай буде так! Хоча це додало деякої загадковості цій привабливій жінці. Темні окуляри, одяг, що явно не відповідав її соціальному статусу, переслідування якогось підозрілого типа... А тепер – ще й приховування свого справжнього імені. Це не просто незнайомка, це – таємнича незнайомка, загадкова незнайомка, хоча й дуже приваблива, чорт забирай!
- Патрісія, а чим Ви займаєтесь у цьому гарному місті?
- Взагалі, це не моє рідне місто. Я живу в столиці. А сюди приїздила подивитись, як моя подруга на гребному каналі бере участь у підготовці до змагань на байдарках. Я вже збиралась повертатись додому, аж Ви вплутали мене в цю чудернацьку історію з незрозумілим початком і невідомо ще яким завершенням.
Патрісія знову почала кепкувати з Валентина, але він вирішив не реагувати.
- А в столиці Ви чим займаєтесь?
- Ну-у... там у мене багато різних справ, переважно – громадського плану.
Валентин зрозумів, що Патрісія не схильна багато говорити про себе, і почав гарячково розмірковувати, чим можна було б її зацікавити, якою темою розмови. Тому що відчув, якщо вони ще трохи помовчать, Патрісія може подякувати йому за допомогу і розпрощатися, а Валентинові дуже цього не хотілося. Хоча й розумів, що з цього легкого флірту в чужій країні, в далекому від його домівки місці нічого путнього не вийде, а все ж... Весна, чарівна таємнича жіночка, далеке від дому місце... Чому б і не віддатись у полон спокусливого і підступного легкого флірту, не пірнути з головою в його лоскотливі хвилі. У внутрішньому двобої між холодною розсудливістю і нуртуючим потягом до романтичного відчуття чогось незвичайного, що так несподівано трапилось у його житті, потяг явно отримував розгромну перемогу над розсудливістю, перемогу з сухим рахунком.
Валентин спробував поговорити за все потроху, намагаючись зачепитись за якісь напрямки її інтересів: про природу, про музику, поезію, політику, здоров’я, спорт, сімейні цінності... А в результаті, дійшов висновку, що це коло досить широке. І майже в усіх напрямках між ними виникала досить цікава бесіда, погляди багато в чому збігалися.
... У Леонардо да Вінчі мене вражає філігранність у відпрацюванні півтонів, переходів від світла до тіні, - жваво розповідав Валентин, весь час трохи забігаючи наперед і жестикулюванням допомагаючи висловленню своїх думок не дуже гарною англійською.
- Взагалі, його картини ніби світяться з глибини своїх мазків, створюючи якусь містичну об’ємність малюнку, - у свою чергу підтримувала розмову Патрісія, вкладаючи у свій голос щиру жіночу емоційність.
- Так, у ці ніби задимлені тіні на скроні і щоці Мони Лізи можна довго вдивлятись. Італійською мовою така техніка малюнку називається „сфумато”... А правий куточок на вустах?
- Та, взагалі, її вуста мають якусь загадковість. Про це багато писали, - промовила Патрісія таким тоном, ніби і не сумнівалась у тому, що Валентин у своїй далекій Україні навряд чи міг це десь прочитати.
- Так, я теж багато про це читав, - здивував дівчину Валентин, - але у мене є особиста думка з цього приводу. Я довго вдивлявся в репродукцію Мони Лізи і помітив якесь ледь помітне порушення гармонії в її обличчі... ну, як би це сказати – асиметрію рис обличчя. Одне око трохи відрізняється від іншого, вуста теж – зліва трохи інші, ніж справа. І знаєте, що я зробив? Взяв аркуш паперу і почав почергово затуляти ним то ліву половину обличчя, то праву.
- І що вийшло? – одразу заінтригувалась дівчина.
- Вийшло те, що я побачив. А побачив я, що ліва половина – це класичне обличчя молодої жінки, а от права половина значно більше нагадує обличчя юнака з довгим волоссям. І жодної загадковості у тих вустах: просто, зліва – жіночі вуста, а справа – чоловічі.
- Що Ви кажете? Аж не віриться! Жаль, що зараз не можна подивитись. А так хотілося б!.. Слухайте, а Ви за це комусь із спеціалістів казали?
- Чесно кажучи, Ви перша, кому я про це сказав, оскільки вже розмова за це пішла. Я ж не професіонал у мистецтві – а раптом ще засміють і скажуть, що у мене галюцинації?
- Ну, чому? Це ще, дивлячись, який спеціаліст. Якщо серйозний, без професійної пихатості, то зацікавиться. Я так думаю... – Патрісія трохи замислилась, а потім продовжила. - Так, добре, а що Ви самі думаєте з цього приводу?
- Що Ви маєте на увазі?
- Ну, з приводу цього дволикого Януса? Навіщо це було Леонардо, як Ви самі вважаєте?
- М-м, вважаю, що тут є якийсь прихований символ... Було, до речі, ряд публікацій, в яких автори вбачали у портреті Мони Лізи прихований автопортрет художника. Якщо це дійсно так, то можливо, що цей портрет, то є зовнішнє відображення внутрішнього світу, єства автора.
- Ви натякаєте на можливу його бісексуальність? Але ж це є лише припущення.
- Хтозна? Це той випадок, коли вирішення одних загадок породжує цілий ряд інших. До речі, існує ще одна версія, що моделлю для картини міг бути учень Леонардо да Вінчі, здається, його звали Джакомо. Він був його помічником багато років і, можливо, був його коханцем. На користь цієї версії наводять той факт, що Леонардо заповів йому цю картину в спадок.
- То може права половина обличчя і є прихованим зображенням цього Джакомо? Тоді не дивно, що ця картина була йому заповідана саме йому.
- Можливо, що й так. Можливо, що й ліва частина обличчя належить жінці, яка була для Леонардо не байдужа. В усякому випадку, я впевнений, що обличчя Мони Лізи складається з двох половинок, звідси і асиметрія.
- А чим тоді пояснити ці поголені брови? Наскільки я пам’ятаю, вони поголені однаково.
- Це, дійсно, є чимось незрозумілим... Є у мене одне припущення, але... воно настільки „притягнуте за вуха”, що я навіть не наважуюсь його озвучити.
- Слухайте, після своєї дволикої Джоконди Ви, навряд чи, зможете ще чимось мене здивувати.
- Що ж... добре, - нерішуче вимовив Валентин і глянув скоса на дівчину. - Я колись читав, що у Древньому Єгипті був звичай – якщо в сім’ї гинув хтось з близьких, навіть домашня тварина, то жінки на знак жалоби голили собі брови. І ще одне: саме в древньоєгипетській міфології були присутні уявлення про двоїсту цілісність Буття в одній особі, що народилася від Матері, але водночас є Дитям обох статей.
- М-м... Середньовічна Італія, Древній Єгипет, - перегорнула долоню спантеличена Патрісія. – Чи не занадто далека між ними відстань?
- Як сказати?.. Знову ж таки, мені доводилось читати, що Леонардо, нібито, був масоном. А звідки беруть свої корені усі їх таємничі ритуали? Саме з Древнього Єгипту, від таємної касти жерців. Якщо фараони були володарями матеріального світу, то жерці були володарями світу духовного. І ще невідомо, чия влада була більшою.
- Але ж, жерці були офіційною гілкою влади, а не секретною організацією? Хіба не так?
- І так, і не так... Офіційно вони, дійсно, займали свої посади відкрито. Але ж, був і зворотний бік медалі. Для того, щоб дійсно бути володарями людських душ, треба було їх завойовувати. А чим? Треба було постійно справляти на пересічних жителів країни благоговійне враження своєю виключністю, своїм всесиллям, вмінням робити різні дива, завдяки наближеності до богів. Для цього протягом тисячоліть ця каста таємно накопичувала всілякі незвичні знання, і не лише наукові, а й у галузі психології, впливу на свідомість людини, гіпнозу, екстрасенсорики, вміння управляти підсвідомістю людини, „зомбуючи” її, подавляючи її волю. Усе це поступово оформлювалося у цілу систему таємних ритуалів, що надавали можливість оволодіти волею і свідомістю людини, зробити її духовним васалом. Думаю, з часом вони і самих фараонів взяли під свій контроль. В усякому випадку, Джосер, Хуні та Снофру, певно таки, потрапили під вплив великого жерця і архітектора Імхотепа, якщо почали витрачати усі ресурси країни заради побудови величезних Біг Бенів просто посеред пустелі. Мало того, згодом цього Імхотепа після смерті перетворили майже на бога.
- Ви вважаєте, що чотири тисячі років тому там теж була пустеля? А я от читала, що колись Єгипет був житницею усього древнього світу, а потім із-за невмілого господарювання перетворився на пустелю. Так що, я можу припустити, що піраміди будувались ще посеред мальовничої природи.
- Цілком можливо... Взагалі, я думаю, якщо ми і далі будемо так хазяйнувати на планеті, то колись вся суша перетвориться на пустелю. Життя залишиться лише в океані. Доведеться нам підводні колонії будувати, щоб сховатись від спопеляючої спеки.
- Та що Ви таке кажете?! – вигукнула з несподіванки Патрісія і зупинилась. – Ніколи у таке не повірю!
- А що? З води вийшли, у воду повернемося, - відповів Валентин, намагаючись не посміхнутись.
- Так, я бачу – ви жартуєте! Ми ж не самогубці, щоб таке допустити? Ні!
- Звісно, я перебільшую. Та, в кожному жарті є лише доля жарту... А, взагалі, якщо ми вже завели мову за воду, то речовина це дуже цікава. Таїть у собі багато загадок, які ми будемо розгадувати ще не одне століття.
- А мені більше подобається вивчати її як мальовничу природну стихію. Спостерігати переливи кольорів райдуги у сонячних бризках шумного водоспаду. Помріяти під лагідне дзюркотіння прозорого лісового струмка, що коливає у своєму стрімкому потоці зелену травинку. Зустріти на світанку схід сонця над дрімотним паруючим озером.
- Чудово! А ще – дивитись, як пінисті хвилі прибою раз-по-раз накочуються на берег, і дослухатись до їх заколисуючого шелесту.
- Так, так! Про воду можна говорити і говорити...
- Я теж люблю спостерігати за водною стихією у різних її проявах. Але, не лише спостерігати, а замислюватись над її властивостями. Навіть наукову статтю написав з цього приводу.
- Цікаво, Ви ще й статті на такі теми пишете? А казали, що працюєте чиновником?
- Усе вірно. Вдень я працюю чиновником, а вночі статті пишу, - розсміявся Валентин.
- Вночі статті пишете? А як же до цього ставиться Ваша дружина? - лукаво посміхнулась дівчина.
- Ну, це окрема розмова... Не будемо відволікатись. Так от, цю статтю я, в принципі, написав про Землю, замислившись над тим, звідки береться вода на Землі.
- Як? Ми ще в школі вчили про кругообіг води в природі?
- Ну-у! Кругообіг відбувається на поверхні. А звідки береться та вода, що під великим тиском іде з глибин землі? От, пробуріть свердловину артезіанську і на сто, і на триста метрів, а вода звідти під напором буде йти. Причому – вода „мертва”, не насичена повітрям, тобто, вона ще ніколи до цього не була на поверхні.
- Але ж, вчені якось це пояснюють? – трохи недовірливо відреагувала на це Патрісія.
- Пояснюють якось дивно. Є в глибинах Землі такі речовини – гідросилікати, то вчені припускають, що під дією внутрішнього тепла планети вони розпадаються і вивільнюють воду. Однак, я думаю, що в цьому припущенні є якась неузгодженість. Вода іде з глибин постійно вже мільярди років, а для цього потрібно було б, щоб наша планета поступово розігрівалась, вивільнюючи все нові й нові порції води із тих гідросилікатів. Знову ж таки, постає питання – а звідки взялась вода в цих гідросилікатах до того? Тобто, ми уникаємо відповіді на те, звідки взагалі виникає вода.
- І Ви, звісно, відшукали те першоджерело? – з гумором у голосі вимовила дівчина, примруживши очі.
- Я лише висунув свою гіпотезу... Справа в тому, що в далеких глибинах планети, на межі між розплавленою мантією і металевим ядром є багато радіоактивних речовин, що поступово розпадаються і виділяють тепло. А в результаті цього радіоактивного розпаду ще виділяється багато таких частинок, що називаються протонами. Так от, ці протони, то, фактично, і є водень – одна із складових частин молекули води. Не знаю, може ви з хімії і пам’ятаєте, що водень являє собою дуже сильний хімічний реагент, відновлювач. Та ще при таких температурах – більше двох тисяч градусів! Ясно, що за таких умов цей водень буде робити таку ж справу, як і вугілля у доменних печах, відновлюючи залізо із руди. Так само і в розплавленій мантії...
- А що таке – мантія? – перервала лекцію Валентина Патрісія.
- Мантія – ну, це такий розплавлений граніт. Так от, у ньому, як і в руді, теж багато окислів заліза, які легко відновлюються воднем. При цьому виділяється залізо, яке буде поповнювати металеве ядро Землі, а іншим продуктом цієї реакції є водяна пара. От Вам і постійне джерело води, тому що радіоактивні елементи розпадаються з суворо постійною швидкістю. Я зрозуміло розповідав?
- М-м, трохи важкувато, але в цілому зрозуміло... І що ж далі з цією парою?
- А що з газовими бульбашками діється, коли вони з дна озера виходять? Піднімаються на поверхню. Так і тут. Звичайно, в цьому випадку це буде набагато повільніше – мільйони років. Причому, ця пара по дорозі ще й зв’яжеться частково у гідросилікати. Інша ж частина поступово вийде до поверхневих водних горизонтів, або проб’ється до самої поверхні Землі чистими як сльоза джерельцями, побіжить веселими струмками, наповнюючи наші річки та озера. Навіть посеред пустелі Сахара, якщо пробурите свердловину, то вже за кілька метрів дійдете до води. Отака історія.
- Історія, дійсно, цікава. Але чому такий механізм діє лише на Землі. Чому немає води на інших планетах?
- Чому? Якщо такий механізм діє на Землі, то він може діяти і на всіх інших планетах. Якщо в надрах планети є радіоактивні елементи, а вони є практично всюди, то в центрі цих планет обов’язково буде і металеве ядро, і буде виходити на поверхню волога. На Марсі, наприклад, весь час помічають, що в западинах постійно ґрунт темніє. Навіть, якщо піщана буря пройде і все засипле, то за деякий час темні плями відновлюються. Схоже, що це і є вихід вологи. Просто кількість води на інших планетах різна. Це залежить не лише від кількості радіоактивних речовин, а й від температури, щільності атмосфери, розміру планети, її відстані від Сонця. І ще багато від чого.
- Ну й що? Надрукували Ви свою статтю, а що далі? Як на неї відреагували вчені?
- Поки що, ніяк. Може не помітили, а може не сприйняли мої аргументи достатньо обґрунтованими. Вчений світ досить консервативний – до нових ідей ставиться з недовірою...
Розмова Валентина з Патрісією неспішно продовжувалась, перетікаючи від однієї теми до іншої. Одна вулиця закінчувалась і починалась інша. Перехрестя за перехрестям долали вони, не помічаючи втоми у ногах. Сонце схилялось долу все нижче, тіні від будинків вже стали набагато довшими за своїх господарів і ніби нагадували перехожим, що квітневий день – коротенький, і вечір не забариться вступити в свої права. Це був той час, що схильний був навіювати меланхолічний сум, філософські роздуми, підсвідоме небажання залишатись наодинці, а тим, хто поряд – ближче притулятись одне до одного.
Валентин з Патрісією не стали винятком з правила, і коли вони, розмовляючи, наблизились до міського парку, то він уже обережно тримав Патрісію під руку і відчував, що їй це приємно. Парк від воріт підіймався потроху вгору зеленими алеями, деінде прикрашеними великими ліловими квітками тюльпанових дерев. Нагорі алеї сходилися навколо старовинного замку, за яким було круте урвище, що відкривало погляду передвечірній серпанок виднокраю і витягнуті у його далечінь мальовничі передмістя.
Неквапом обійшли Валентин з супутницею середньовічний замок і підійшли до урвища. Несподівано, у якомусь хлопчачому запалі, Патрісія запропонувала майнути через невисоку кам’яну загорожу і посидіти над урвищем – подивитись на захід сонця. Валентин, не обізнаний з місцевими порядками, трохи занервував, але дівчина його заспокоїла:
- У цей час поліція навряд чи з’явиться тут. Ну, а як проженуть, то підемо собі, та й – усе.
Валентин переліз через огорожу, допоміг Патрісії – вона легко стрибнула на траву; за цим, вже разом обережно приступили до краю урвища. Весняна земля була ще доволі вогкою. Валентин скинув свого піджака і галантним рухом простелив його поверх трав’яного килиму. Сіли...
Вечірній час! Який митець зміг би тебе змалювати?! Поету не вистачило б слів, художнику – кольорів, щоб відтворити все це невимовне різнобарв’я, яке до того ж щомиті змінює палітру своїх відтінків. Бронзово-жовті каравани хвилястих хмаринок поступово насичуються малиново-ліловою тривожністю, відбиваючи цей блиск десь аж ген – у протилежному від заходу небокраї. І не встигнеш окинути все це оком, як починає насуватись ледь помітно, але невідворотно – синьо-багряна огортаюча темінь зоряної ночі.
Валентин, відчуваючи настрій дівчини, тримав її долоню в своїй руці, злегка стискаючи і передаючи їй тепло свого почуття.
- Знаєш, Патрісіє, коли я дивлюсь зараз в цю далечінь, мені пригадується інший вечір із моєї юності. Я, тоді ще з батьками, відпочивав на морі. Був юним романтичним хлопцем, мрійником. З дівчатами ще не зустрічався, а чогось такого, природно, вже кортіло. У батьків були свої клопоти й інтереси, я ж, здебільшого, гаяв вільний час сам по собі. Тож, щоб якось розважитися, вечорами іноді ходив на пірс, що далеко видавався у море, і зустрічав захід сонця, засиджуючись до зірок і мріючи про різні пригоди і відірвані від реалій історії, які б могли статися зі мною у переплетінні вимірів простору і часу. І зараз я згадав один із таких вечорів, коли так, як і тепер, дивився у присмерковий обрій. Сонце вже давно відійшло в чужі краї. Обережно почали проступати перші зірки. Загадковий місяць, майже повний, простелив через море свою сріблясту доріжку. Ця доріжка... Вона на всю свою нескінченну довжину переливається далекими мінливими хвильками, ніби тисяча маленьких сріблястих лебедів, що невтомно лопотять своїми ніжними крильцями. І коли зупиниш свій погляд в одній точці і уважно придивишся, то здається, що всі ці лебедята починають наближатись і збиватись у одну фантастичну мерехтливу зграю... Так і я тоді, задивився вглиб її потойбічності і замріявся... З берега, з якогось кафе долітала поверхнею моря то тихіше, то голосніше давно знайома мелодія у виконанні співака, прізвище якого я напівсвідомо намагався згадати за першою літерою, перебираючи букви абетки. І здалось мені тоді, що сиджу я вже не один, а поряд з чарівною, таємничою незнайомкою, точно такою як ти; так же відчуваю тепло її руки, оксамитовий тембр її голосу. Ми слухаємо одне одного і нічого більше в світі не існує, лише – ледь чутні звуки мелодії долинають з берега.
Хіба міг я уявити собі тоді, що все це здійсниться таким чином через багато років? І я так само буду сидіти і дивитися тобі у очі, Патрісіє – чарівна і таємнича незнайомко моєї юності...
Зачаровано слухала дівчина слова Валентина, відчуваючи своєю рукою легке тремтіння його теплої долоні, все більше притискаючись до нього у відчутті першого подиху вечірньої прохолоди. Присмерки все більше входили в свої права, розсуваючи простір між урвищем і обрієм у безмежжя непевності. Фарби весняної зелені почали блякнути, перетворюючись на загадкові тіні, що вірною сторожею оточували стіни середньовічного замку.
- А хочеш, я розповім тобі легенду цього замку? – запитала Патрісія. – У кожного замку є своя легенда, своя тайна, і навіть – свій привид. Так! Я іноді думаю, що замки лише для того і будувались, щоб потім про них легенди складали. Авжеж, так вже воно повелося. Є своя легенда і в цього замку.
- Розкажи! Розкажи, будь ласка! - одразу відізвався Валентин.
- Так, от... У давні часи, кілька століть тому, жив у замку герцог, якого звали Артур. Не той Артур, лицар круглого столу, інший, але не менш хоробрий. Був він першим і на полі бою, і в турнірах, що їх влаштовував король. Багато жінок не тільки цього королівства, а й сусідніх, зітхали за ним, мріючи, щоб саме на них звернув гордовитий Артур свою увагу. Та ж, на заздрість їм, серце його давно вже було зайняте. Жила в сусідньому королівстві чарівна, як ранкова солов’їна пісня, Олівія. Кохали вони одне одного так, що здавалося – скоріше єгипетські піраміди розколються і перетворяться на порох, ніж згасне їхня любов. І з’єдналися вони, нарешті, в шлюбі – злилися перед богом в одне ціле їхні закохані серця.
Так прожили вони щасливо довго чи коротко, радіючи по-дитячому кожному божому дню, на втіху батькам. Але ж і підступний змій-спокусник не дрімав. Жила собі по сусідству зла і заздрісна Хельга, прекрасна блакитноока блондинка з довгою білою косою. І не могла примиритися Хельга з тим, що не вона, а інша стала дружиною Артура. Не їлось їй і не спалось, а все думалось день і ніч про те, як би розлучити Олівію з Артуром і зайняти її місце. А, оскільки зналася Хельга на відьомстві, то й вирішила причарувати Артура своїми відьомськими чарами і спокусити, а потім зробити так, щоб Олівія про те дізналася. Як замислила, так і зробила підступна Хельга – вдалося їй затьмарити розум довірливого Артура і провести з ним ніч. Після цього підкинула вона Олівії записку, в якій змалювала з усією відвертістю подробиці проведеної з Артуром ночі. Розраховувала Хельга, що чутлива душа безмежно закоханої Олівії не зможе перенести зради коханого, що загине вона, або ж покине Артура назавжди.
Тяжкого удару завдала Хельга Олівії – не зміг приховати правду про скоєний гріх Артур, впав на коліна перед дружиною і покаявся в скоєному. Однак, сила кохання бідної жінки виявилася сильнішою за відьомські чари – довго страждала змучена горем Олівія і вирішила, все ж, повірити щирості Артурового каяття, пробачити його. Та не хотіла вона сказати про це Артурові одразу, здалося їй, що треба зачекати трохи. І це була її трагічна помилка.
Хельга побачила, що бажаної мети досягти їй не вдалось, але ж і відмовитись від своєї мрії була не в змозі, тож пішла на безсоромний злочин. Потай від Артура передала Олівії записку, в якій сповіщала, що від’їжджає назавжди в далекі краї і хоче на прощання побачитись з Олівією і просити в неї пробачення, зняти камінь з серця, бо не зможе з цим тягарем просто так від’їхати. Олівія, чиста душа, на жаль, повірила в щирість каяття хитрої Хельги і погодилась на таку зустріч. І от, коли Артур був у від’їзді, впустила Олівія до себе хижу гостю. Під час розмови Хельга підсипала трунок у келих з вином і отруїла бідну Олівію на смерть. А після цього прибрала свій келих та залишила на столі склянку з отрутою.
Коли Олівію знайшли мертвою, всі, в тому числі і вбитий горем Артур, вирішили, що вона сама наклала на себе руки. Артур ні хвилини не сумнівався в тому, що в смерті Олівії саме його провина, що не була вона в змозі пережити тяжкої зради. Зломило горе Артура, став він сіріший, ніж власна тінь, ятрив своє серце щомиті, вважав себе вбивцею. Перестав з’являтись у світі, став самітником у своєму замку, боявся дивитися людям у вічі, вбачаючи в кожному їх погляді німий осуд. Здавалось Артуру – всі знають про його вчинок, що передував смерті Олівії...
Йшов час, Хельга вичікувала. Біль втрати у Артура почав потроху притуплятися, однак, все йому здавалось, що світ відвернувся від нього. І тоді Хельга вирішила, що настав час діяти, і почала знову причаровувати Артура своєю увагою, співчуттям, теплом і ласкою. При цьому, запевняла, що робить це не з корисливих міркувань, а від щирого серця, від співчуття Артуровому горю. І знову вдалося Хельзі змією заповзти в розбите серце Артура. Якоїсь миті здалось йому, що з’явилась біля нього єдина людина, яка не відвернулась, яка розуміє його. Пройшов ще деякий час і досягла Хельга, нарешті, як їй здавалося, мети всього життя – повів таки Артур її під вінець, стала вона йому дружиною, зайняла місце Олівії.
Народила Хельга Артурові двійко дітей, виростила їх. І нібито, треба було б лише радіти й радіти, та – не судилося... Нікому ще не вдавалося побудувати своє щастя на чужому горі. Артур з кожним днем все більше заглиблювався в себе, розмірковував весь час невідомо про що, ніби болісно намагався пригадати щось дуже важливе, десь ходив собі на самоті, все частіше став заглядати до хмільного келиха. Зовні, ніби й той самий Артур був, про якого свого часу мріяла Хельга – герой і заздрість усіх жінок, а, насправді, зовсім не той вже, а лише жалюгідна тінь того, колишнього Артура. І зрозуміла тоді Хельга, що помилилась страшенно, відчула себе ошуканою. Мета, до якої вона йшла, як таран на фортецю, виявилася примарною, розвіялась при наближенні, ніби міраж. Почала тоді Хельга виміщати своє зло на гіркосердному Артурові, дошкуляти на кожному кроці. Так само, йдучи лісом і побачивши чудового, нібито, гриба, ми кидаємося до нього з радісним натхненням, та підійшовши і роздивившись, що це поганка, підбиваємо її з усією злістю носком черевика, ніби це боже створіння чимось перед нами завинило.
Закінчилась вся ця історія сумно. Одного разу, коли Артур ходив собі, як завжди, на самоті, опинився він якимсь чином на високому мурі та й упав звідти, забившись на смерть... Чи то сам він звідти стрибонув униз, чи випадково впав, замислившись, але з того часу вже кілька століть кажуть люди, що ходить місячними ночами коридорами замку привид бідолашного Артура у глибокій задумі. Коли ж настає час осінніх буревіїв, то у тужливому завиванні замкових димарів можна розрізнити, як хтось ніби кличе: “Олівіє! Олівіє!”
- Та-ак... Це щось дуже плакуче ти мені зараз нарозповідала. Мені стало навіть трохи сумно на душі.., - задумливо вимовив Валентин. Деякий час вони сиділи мовчки, замислившись над трагічною долею Артура, потім Валентин, ніби прокинувся і глянув на дівчину. - Знаєш, вже досить стемніло. Мабуть, підемо звідси. Треба було б якось розвіятись, підняти настрій. Може сходимо куди-небудь до кафе, посидимо, послухаємо музику?
- Ні, щось мені не хочеться зараз іти туди, де багатолюдно, - задумливо промовила Патрісія, певно ще досі подумки перебуваючи в сюжеті легенди.
- Тоді запрошую в гості до себе, в готель, - “закинув вудлище” Валентин, наразі мало сподіваючись, що дівчина погодиться. – Візьмемо в барі готелю пляшку шампанського, гарних цукерок, та й посидимо трохи. Те, що там не буде багатолюдно, обіцяю.
- Добре. Це мене якраз влаштовує, - несподівано погодилась Патрісія. – Тільки ненадовго. Я повинна ще встигнути на останній електропоїзд додому: не хочу, щоб батьки хвилювались.
- А вони в тебе суворі? – запитав Валентин вже якось автоматично, не чекаючи на відповідь, оскільки деякий час був приголомшений несподіваною реакцією Патрісії на його пропозицію. Прийшовши до тями, Валентин взяв дівчину під руку і повів до виходу з парку. Одразу за рогом трохи нижче вулицею, біля якоїсь старовинної пивної йому вдалось упіймати таксі. За десять хвилин машина зупинилась біля сірої будівлі готелю, підсвіченого не надто яскравими вогнями вечірньої реклами.
Готельний номер Валентина був доволі невибагливий, більше нагадуючи невелику холостяцьку кімнатку. Оскільки в номері був лише один стілець біля маленького столика, то Валентинові довелось перетягнути столик до ліжка. Патрісія в цій обстановці спочатку трохи знітилась, але після склянки випитого шампанського стала почувати себе трохи розкутіше.
- У тебе є сім’я, діти? – запитала ніби ненароком.
- Є дружина – біолог, дочка – навчається в школі. В моєму віці кожен чоловік, зазвичай, вже має сім’ю. І в цьому відношенні я – нормальна, пересічна людина. Одружився, щоправда, пізненько, коли зрозумів, що ще трохи – і я можу залишитись взагалі одинаком.
- То ти оженився по любові, чи за необхідністю – тому, що час прийшов? Чи кохаєш ти свою дружину?
- На це питання важко відповісти однозначно. Поважаю... глибоко... Чи можна це почуття назвати насправді коханням? Не знаю. Але ми прожили разом вже більше десяти років. Це – рідна для мене, близька людина, від якої іде душевне тепло. Вона оберігає наше сімейне вогнище, виховує разом зі мною дочку... – замислено відповідав Валентин.
- Що ж, в усякому разі, в тебе є якась мета в житті. А я поки що знаходжусь у процесі пошуку. Дотепер, головним чином, було багато тих, хто бажав кохати мене, а не навпаки. Та ще й постійний тиск з боку батьків, в яких просто якийсь свербіж – влаштувати мою долю і знайти мені достойну пару. При цьому, моя думка з приводу цих кандидатур сприймається в останню чергу.
- Я вже сам – батько дочки, і до деякої міри можу зрозуміти також і твоїх батьків, хоча згоден, що ідеальним випадком було б, щоб молоді люди сходились, маючи взаємні почуття.
- А чи бувають такі ідеальні випадки? – голосно вирвалось у Патрісії трохи захмелілим голосом.
- Мабуть, що бувають. Взагалі, жінок треба любити! Любити, незалежно від того, чи відповідають вони тобі взаємністю. Любити просто за те, що вони є на світі. Ви вносите в наше буденне життя ту гостроту відчуттів, яку не можна замінити нічим іншим. Ось послухай:
Ви млосним бажанням вкрадаєтесь в мрії,
Ви – сонця вечірнього світла печаль,
Ви – звáбливий погляд, примружені вії,
І ледь-ледь помітний затáєний жаль.
Ви – подиху ніжного теплі вібрації,
Світло і темрява, мир і війна;
Ви і солодкі, як квітка акації,
Ви і терпкі, ніби келих вина.
Жити для вас – наше вічне призначення,
Жити для вас – аж до кáм’яних плит;
Вам - це посвячення, вас це – освячення !
Світ неможливий без жінки, і – квит !
- Це вірш про жінок, українською мовою. Я спробую передати його зміст, - згадав Валентин і зробив приблизний переклад.
- Гарно. А ще можеш що-небудь прочитати?
- Чесно кажучи, я не вважаю свої доробки досить професійними. Та й не багато їх у мене... Знаєш, давай я тобі краще прочитаю одного вірша, якого я свого часу спробував перекласти англійською. Не впевнений, що це в мене вийшло на високому рівні і що я не припустився помилок. Головне, чого я домагався – зберегти ритміку і звучання. Це – вірш нашого поета Павла Тичини “Гаї шумлять”. Англійською – “Groves rustle”. Спочатку я тобі прочитаю його українською. – Валентин прочитав вірша, а затим повторив його англійською.
Ar’ rustling groves -
I listen them.
Small clouds runs -
I ’dmire so.
I ’dmire so, ’m surprised so,
Why it’s cheerful somewhat
So in my soul.
Hey, th’ bell far rings -
From apart how.
Ideas binds -
Above grain fields.
Above grain fields, which overflows,
And bathing me
As small swallow.
I go, I go -
Love touches me.
I wait someone -
I’m singing song.
I’m singing song - my lovely song,
Where grasses silent swing
Soft cherishing.
About something
Dreams groves green.
Hey, edge of skies -
As shining gold.
As shining gold with brilliant folds,
And river flow on fire -
It’s music air.
- На мій погляд, звучить досить гарно і романтично. А щодо якості перекладу, то для цього мені потрібно спочатку вивчити українську мову... Взагалі, у поетів та письменників в їхніх творах все так прекрасно змальовується. Якби так само було б і в реальному житті, - тихо промовила Патрісія. При цьому на її обличчі, що вже звільнилось від темних окулярів, проступив такий самий мрійливий погляд, як і тоді над урвищем після оповіді про Артура. Валентину цієї миті здалося, що вони знають одне одного не один день, а багато років. Щось до болю знайоме побачив він у мрійливому прекрасному погляді Патрісії. Це викликало у нього бурю внутрішніх почуттів, які перебороти і зупинити було несила. Валентин наблизився до столика і сів вже не на стілець, а поряд з дівчиною. Налив іще трохи пінистого напою. Коли випили, Валентин набрався хоробрості і спробував обійняти і притиснутись до Патрісії. Дівчина почала скидати його руку з плеча, повільно, ніби крізь вату промовляючи:
- Не треба... У тебе ж... сім’я, що потім будеш казати дружині?...
Валентин, маючи деякий життєвий досвід, не повівся на її протести і руку знімати не спішив. З голосу і рухів дівчини зрозумів, що робить вона це здебільшого автоматично, тому що інакше і не може діяти. Така вже жіноча природна реакція: намагатись протистояти, але рівно настільки, щоб не налякати.
У підсвіченій приглушеним рожевим світлом торшера напівтемряві кімнати під звуки солодко-магнолієвої музики почався поступовий, але рішучий наступ. Лінії оборони “супротивника” здавалися одна за одною. Чергові плацдарми після артпідготовки захоплювались лівою рукою Валентина з невідворотною послідовністю. І, нарешті, було викинуто білий прапор остаточної здачі позицій, коли Патрісія пошепки попросила вимкнути світло...
Багато років поспіль, кожного разу, згадуючи той вечір, ту їх надто коротку мить кохання, що перевернула весь його світ, Валентин до болю жалкував за тим, що не зміг вмовити це чарівне і загадкове створіння залишитись до ранку. Як яскравий метеор пролітає небом, так само яскраво і швидко промайнув той ні з чим не зрівняний час, в який все зупинилось. Щоразу потім, намагаючись знову й знову відтворити в своїй уяві прохолоду і водночас тепло її тіла, його м’якість і пружність, гаму запахів і кольорів, оксамитову неповторність її голосу, Валентин відчував, що його ніби підносить кудись у височінь небесної блакиті до освітлених яскравим сонячним промінням білих снігів величної купчастої хмари. І так само, як перехопило б дихання, якби хоч на одну мить опинився там – серед величних і блискучих снігових валунів цього небесного айсберга, знаючи, що ще через одну мить із шаленою швидкістю полетиш донизу назустріч землі, так само перехоплювало дух Валентинові, коли він у своїх спогадах про той вечір доходив до кульмінації, після якої було лише спустошення вільного падіння...
Ні, не зупинив Валентин її тоді. Тендітними рухами поправляючи свою зачіску перед невеликим дзеркалом в кутку кімнати над умивальником, Патрісія стурбовано промовляла:
- О, мій боже! Зараз я спізнюсь на останній потяг до столиці! Що я скажу батькам?
- То може все ж залишишся? Поясниш батькам, що спізнилась на електропоїзд і заночувала у своєї подруги – спортсменки, - пропонував Валентин, але без особливої рішучості, ніби наперед розуміючи, що Патрісія його не послухається. В душі Валентина була в цю мить якась роздвоєність почуттів: з одного боку, йому чомусь здавалось, що це не остання їх зустріч, і те, що зараз сталося, іще буде і буде потім; з іншого боку, вже десь майже на рівні підсвідомості він був під владою відчуття, що це захоплення не може мати майбутнього – інша далека країна, сім’я, відрядження доходить кінця. В підсумковому результаті вся ця гама відчуттів відтворилася, поза бажанням Валентина, у тембрі його голосу, переславши свій непомітний енергетичний сигнал думкам Патрісії.
- Ні, ні! Треба їхати. Куди ж залишатись? Батьки хвилюватимуться. Треба терміново викликати таксі. До вокзалу їхати не менше 15 хвилин і я можу спізнитись.
Після цих слів Валентинові нічого не залишалось, як відвезти Патрісію на вокзал, встигнувши приїхати майже за чотири хвилини до відходу потяга. На джентльменській хвилі Валентин ще поривався їхати до столиці разом, щоб провести дівчину додому, але вона різко запротестувала:
- Ні в якому разі! Що будеш потім робити всю ніч в чужому місті – іноземець з паспортом країни, про яку тут мало хто знає... Ти маєш візитку? Дай мені – я тобі обов’язково зателефоную.
Валентин хутко дістав з бокової кишені піджака візитку, а також ручку, дописавши на звороті свій телефон в готелі. Він розраховував, що Патрісія зателефонує йому вже вранці – повідомити як вона доїхала.
У цю хвилину повідомили, що поїзд відходить, і Патрісія, швидко поцілувавши Валентина, кинулась до вагона. Валентин ще встиг останньої миті крикнути дівчині, щоб вона також дала йому свій телефон чи адресу, але у відповідь вже з вагона до нього долетіли останні слова:
- Зайве! Я сама тобі зателефоную!
У цей час потяг рушив, Валентин автоматично ще трохи пройшов слідом за напівтемними сумними вагонами, та, оскільки ніде Патрісії вже не бачив, то поступово зупинився, в якійсь задумі ще постояв на пероні хвилини зо дві і неквапом попрямував до виходу в місто.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=483117
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.03.2014
автор: Valery